Андрій показує керамічне виробництво, яке згодом релокується на Хмельниччину . Суспільне Донбас/Юлія Підгола
Замовлення, розповідає він, надходять з усієї України, рідше — з-за кордону.
«Нещодавно в Данію відправляв. А ще є ваза, яка поїде у Францію, в Париж. Жінка попросила для своєї куми, француженки. Наша художниця сіла, буква в букву перемалювала все, і з французьким прапором — усе вийшло», — розповідає Андрій.
Працівник підприємства Олександр формує тарелі на ручному верстаті.
Олександр в гончарному цеху. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
«Отак цілий день. Найбільше робили — ручним станком, один чоловік 1200 одиниць у день! Один чоловік — 1200!», — розповідає Олександр.
На глиняний глечик наносять малюнок. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
Згодом посуд проходить вторинну обробку. Працівниця прибирає шорсткості та нерівності, а якщо виріб замовили з декором — наносить візерунок.
«Після станка робить вторинну обробку. Також, якщо зараз іде гладкий виріб, без візерунку. Якщо ж у замовленні є якийсь декор, це все тут теж робиться», — пояснює Андрій.
Так глиняні вироби перевіряють на рівність. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
За словами Андрія, повномасштабна війна суттєво змінила роботу підприємства.
«Люди виїхали, із сировиною — великі проблеми. І банальні прильоти, світло, бо в нас усе зав’язано, пічка зав’язана на електриці. Світла нема — випалу нема, тому тут роби, не роби, нічого ти не зробиш. До повномасштабного вторгнення в нас працювало до 100 людей.
— А зараз скільки співробітників?
— Чотири з половиною, — сміється. — П’ять людей, і кожен виконує як мінімум дві-три операції, а то й більше», — розповідає Андрій.
Через те, що чіч для випалу працює лише за наявності електроенергії, за словами Андрія, через часті знеструмлення підприємство не завжди може виконувати повний цикл виробництва.
Напіс на кераміці «Зроблено у Слов’янську». Суспільне Донбас/Юлія Підгола
«Це пічка дуже багуто споживає, велика сума виходить у грошах. Бо коли я прийшов у 2018 році, світло було 98 копійок. Зараз світло — 20 з копійками гривень», — розповідає підприємець Андрій.
Без електроенергії, каже він, працівники можуть лише декорувати вироби.
«Ті процеси, які ми можемо робити без світла, тобто, наприклад, декорувати або зачищати, ми підключаємо на резервне живлення. Але все, що крутиться, вертиться і випалюється — без світла ми не можемо», — говорить Андрій.
Релокувати виробництво, розповідає чоловік, значно складніше, ніж може здатися.
«Ці печі, мабуть, ніяк не вивезеш. Бо пічка — будується. Така, як ця, коштуватиме в районі чотирьох тисяч доларів. Якщо зараз її розібрати, то тільки кришка важить близько тонни. Скільки важить уся пічка, я навіть боюся уявити. Проблема ще й у тому, що якщо її поставити на машину й повезти на Хмельниччину, куди ми плануємо релокуватися… Хоча ми між собою кажемо — «розширятися», бо дуже маємо надію, що ми вдома залишимося і все буде нормально. Вона розтруситься, втратить герметичність. А тоді як потім нагнати 960 чи 1000 градусів?», — пояснює підприємець.
Піч для обпалювання глиняних виробів. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
Наприкінці квітня неподалік підприємства влучив російський КАБ вагою півтори тонни. Вибуховою хвилею у виробничому приміщенні вибило вікна.
«Постійно ходимо, збираємо уламки. Бо воно там прилетить, сюди долітає. Наприкінці квітня неподалік був приліт КАБ-1500. У нас вилетіло 15 вікон. Але, прикол, оцей посуд, який стояв, так само і стояв. Жодної одиниці не розбилося!» — розповідає Андрій.
Посуд на підприємстві розписують вручну. Художниця Ірина каже, найчастіше малює квіти.
«Сонях — квітка життя. І ромашки, і орхідеї. Весна. Все за настроєм. Те, що подобається людям, і те, що подобається мені. Коли прийдеш втомлений додому, а тобі квітка посміхається — вже навіть на рівні підсвідомості стає легше», — розповідає співробітниця виробництва Ірина.
Ірина розписує глиняний посуд. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
Андрій каже: попри постійні російські обстріли, виробництво продовжує працювати. Залишати рідне місто, додає він, не хоче.
«У нас усе нормально. Літає-прилітає, але життя триває. І всім, хто каже, що в нас погано… Ви знаєте, що ми — вдома. І поїхати, скласти своє життя у валізу дуже-дуже складно. А люди, які пишуть у коментарях: «А чого ви виробництво не вивозите?» Приїдьте, допоможіть і покажіть, як ту пічку на три тонни завантажити на машину та вивезти на Хмельниччину так, щоб вона доїхала цілою. Я вже не кажу про сировину, про глину, якої там немає такої, як у нас. Є, але вона відрізняється, і це дуже вагомий фактор, який впливає на нашу роботу. Тому ми не впадаємо у відчай, віримо в Україну, віримо в ЗСУ», — говорить Андрій.
