Наталка Сосницька, переселенка з Костянтинівки, координаторка вільного простору «Druzi», керівниця прєкту «Блищик». Фото надала Наталка Сосницька
Наталка Сосницька народилася у вересні 1991 року — за кілька днів після проголошення незалежності України. Її дитинство припало на перші роки незалежної держави, підліткові — на Помаранчеву революцію, юність — на Революцію Гідності та початок російсько-української війни. У Костянтинівці Донецької області вона створила вільний простір Druzi, організовувала The Most Fest, а після повномасштабного вторгнення разом із командою почала працювати з дітьми на півдні України. Як 35-річна жителька Донеччини — дорослішала разом з країною та переживала історичні події — Наталка поділилася з Суспільне Донбас до Дня Незалежності України.
1991 рік. «Мама була вагітна мною в дуже цікавий час»
Як розповіла Наталка Сосницька, народилася вона 11 вересня 1991 року. Через кілька тижнів після того, як Верховна Рада України проголосила незалежність.
Каже, мама родом зі Львівщини, тому народжувати її поїхала до своїх батьків у Новояворівськ.
«Мама завжди казала, що вона була вагітна мною в дуже цікавий час. Не все вона могла відвідати і зробити, що хотіла у той момент. І мама, і тато в мене завжди були свідомими українцями й стежили за політичними подіями в країні», — згадує Наталка.
Жінка переконана, що рік народження вплинув на її становлення. Зауважує: вона не просто спостерігала за тим, як з моменту проголошення, змінюється незалежність — поступово сама стала частиною цих змін: «Цікаві часи — це завжди складні часи, тому я відчуваю, що це впливає на моє сьогодення».
Костянтинівка, 2016 рік. Донеччина. Наталка Сосницька/Facebook
Згадуючи своє дитинство у Костянтинівці на Донеччині, Наталка каже, що в родині вони завжди говорили українською, дотримувалися традицій та багато читали. Її батьки у місті створили громадську організацію, тож активність для Наталки почалася задовго до того, як вона сама стала ініціаторкою подій.
«З 2007-го року батьки заснували ГО «Українська культурологічна Костянтинівська міська громадська організація «Українська культурологічне містечко мрій». У нас була своя бібліотека — зарубіжна та сучасна українська література українською. Був аматорський хор — співали старовинні українські колядки, пісні, навіть виступали, організовували гаївки, вечорниці», — розповідає жінка.
Наталка Сосницька серед соняхів. Наталка Сосницька/Facebook
2004 рік. «Я почала питати себе: чого я маю підлаштовуватися?»
Як розповідає Наталка, до 4 класу вона навчалася в російськомовній школі. Каже, що добре її знала і в школі мала високі оцінки. Але приблизно у 11–12 років почала ставити собі запитання про власну ідентичність.
«Через сімейні обставини, мене перевели в іншу школу і там був український клас, чому я дуже зраділа. Однак, на перервах з тими, хто говорив зі мною російською, я також переходила на російську. А потім мені це набридло. Я почала більше читати, вчити історію — вже більше цікавитися. І мене почало дратувати: чого я маю під когось підлаштовуватися», — розповідає вона.
А потім настав 2004 рік, Помаранчева революція. За словами Наталки, вона стежила за подіями по телевізору.
«Я хоч і особисто не їздила, але відтоді вирішила, що для мене це суперпринципово. Звісно серед одноліток через таку позицію та українську мову отримувала якісь образливі прізвиська. Хто мене не знав, особливо таксисти, постійно питали звідки я приїхала. І дивувалися, коли я відповідала, що місцева», — говорить Сосницька.
2014 рік: окупація Костянтинівки
Наталка Сосницька та Сергій Мірошниченко. Сосницька/ Instagram
У 2014 році Росія почала війну проти України. Як каже Наталка, це був момент, коли громадянська позиція перестала бути питанням лише її особистого вибору.
«30 листопада, коли побили студентів, ми сіли й поїхали на Майдан. 1 грудня — я, тато, мій хлопець Сергій і татів брат, який загинув минулого року на фронті, вже були в Києві, — згадує Наталка.
«Коли стався Майдан в Донецьку — тато і Сергій також там були. Після цього батькові почали погрожувати. Просто подзвонили і сказали, що в тебе троє дітей і вони всі смертні».
За словами Наталки, він вивіз родину до Києва, але Наталка повернулася. Костянтинівка тоді вже була окупована.
«Я намагалась із Сергієм врятувати все, що можна було врятувати від родинного бізнесу. Через загрозу шантажу доводилося переховуватися у тітки», — говорить вона.
Після звільнення Костянтинівки, окрім Наталки, ніхто з її родини у місто більше не повернувся.
