Жителька Донецька в окупованому місті. Надала Софія
«Була дев’ята ранку. Люди зупинилися на хвилину мовчання. Потім залунав гімн України, який я не чула з 2014-го. Я пройнялася до сліз і тільки тоді зрозуміла: я вдома. Стояла серед цих людей і вперше за дуже довгий час відчула, що серед своїх».
Софії (ім'я змінене з міркувань безпеки) — незабаром 25, вона понад 10 років прожила в окупації. Виїхати з Донецька, розповідає, намагалася неодноразово. Утім страх, невизначеність та відсутність документів, каже, зводили її спроби нанівець.
"Мені буде 25 років у серпні. Я майже все своє свідоме життя прожила в окупації. Та Україна, яку я пам'ятаю, зовсім відрізняється від того, що я побачила зараз — в кращий бік. Вона більш цифрова, більш технічна: електронні черги, «Дія», величезні супермаркети. Це так дивно, що магазин може бути таким великим. Мене це лякало перші, мабуть, три дні", — ділиться враженнями Софія.
2014 рік — російська агресія: "Я пам'ятаю Україну до окупації"
Як згадує Софія, у 2014-му їй було 12 років: "я пам'ятаю Україну до окупації". Тоді з родиною вона жила у Сніжному Донецької області, навчалася в україномовній школі.
Донецьк. Тимчасово окупований Донецьк, 13 червня 2022 року. Фото: АР
Зауважує: у колі сім'ї вони завжди говорили суржиком, святкували українські свята, колядували та щедрували.
Один зі спогадів про весну 2014 року залишився з нею назавжди.
Біля школи стояв чоловік у формі. Коли школярки жартували українською, він кинув фразу, яку Софія пам'ятає досі:
"Нас трошки раніше відпустили, бо ситуація сильно загострилась. Біля школи стояв чоловік. При ньому не було зброї, але він був у чорно-сірій формі. Він тоді нам сказав: «Дєвочкі, не що, а что». Ми так посміялися. А він знову до нас: «Нічєго-нічєго, ви скоро всє штокать будєтє у нас, прівикнітє»", — розповіла вона.
Як запевняє Софія, після окупації українська мова дійсно поступово почала зникати з її життя. У новій школі, куди вона змушена була перейти, всі предмети викладали російською. Відмінниця раптом почала отримувати погані оцінки.
"Просто купа помилок, а до того я була відмінницею. Тепер у мене була двійка на двійці, бо я не розуміла ані математики, ані «російської», бо у попередній школі у нас її викладали факультативом. Поступово українська зникла і з нашої родини. От якось так", — згадує вона.
Відносно вільний Донецьк
У 2018 році Софія вступила до університету в Донецьку.
За її словами, місто тих років суттєво відрізнялося від того, яким стало пізніше.
"У 2018–2020 роках Донецьк був окупованим, але ще відносно вільним. Ми могли обговорювати політику, говорити українською, сидіти з ЛГБТ-прапором. Принаймні в нашому середовищі це не викликало проблем", — переконує Софія.
Навчаючись на культурології, вона потрапила в коло викладачів, які вчили студентів перевіряти факти та критично ставитися до інформації. Проте поступово ситуація змінювалася.
За словами Софії, у вишах почали нав'язувати теми про "Велику вітчизняну війну", викладачі, які не погоджувалися з новою політикою, виїжджали, а науковців почали переслідувати.
"Ми були культурологами. Ми не хотіли займатися воєнною пропагандою. Але нам прямо казали: якщо хочете диплом — пишіть про війну".
Як розповіла переселенка, на третьому курсі вона залишила навчання. Рік нічим не займалася, а потім пішла на факультет журналістики. Каже: мала ілюзії, що зможе відкрито говорити правду про події в місті.
Камінг-аут в окупованому Донецьку
Софія називає себе відкритою лесбійкою. У Донецьку, зізнається молода жінка, це робило її помітною.
"У мене є татуювання, я підтримувала ЛГБТ-спільноту, вела свій блог, де писала про права людини та фемінізм. Для Донецька це було досить скандально", — посміхається Софія.
Саме активна позиція, на її думку, допомогла сформувати їй коло однодумців — молодих людей, які підтримували Україну та намагалися зберігати незалежність думок навіть в умовах окупації.
Згадує: про те що лесбійка, мамі зізналася у 19 років.
"Мама тоді відреагувала просто: «Все пройде». І щиро в це вірить досі. Щороку підходить з перевіркою: «Ось є знайома, у неї є гарний хлопець». Щороку чує у відповідь: «А в мене нова дівчина». «Не цього року», — зітхає мама", — розповіла Софія.
Донецьк: понад десять років російської окупації
Як розповідає Софія, ще у студентські роки вона слідкувала за японськими тенденціями моди. Шила собі, чула прихильні відгуки: "питали де купити". Потроху почала брати замовлення.
"У мене була машинка, просто бабусина якась. Донецьк ізольований від світу, одягу нормального не було, тому мені довелося крутитися. Купувала речі в секонді, перешивала. Я любила японську культуру, шила панами. Коли зрозуміла, що сама не впораюся, знайшла швачок — домовились, що я приношу їм тканину, фурнітуру — вони шиють", — розказала Софія.
Окупований Донецьк. Надала Софія
Вона згадує, що через окупацію, з Донецька виїхали відомі бренди. Одяг люди обирали на базарі, дехто віз із Ростова: "Виручав секонд-хенд. Якщо комусь щастило урвати прямо з «Аліекспресу» — це нічого собі", — згадує вона.
Софія розповідає, що до 2025 року у місті банківськими картками користувалися мало, розраховувалися переважно готівкою. Зазначає: пошта за межами Донецька не працювала, інтернет — лише з VPN, і то погано. Google — заблокований.
Влітку 2022-го зникла вода.
"Кілька місяців у Донецьку не було питної води. Продавали по 200 гривень за пляшку — і ті зникли. А фонтан працював! Біля «Донбас-Арени» зібрався натовп з відрами. Пушилін викликав поліцію оточити фонтан. Люди черпали воду зі ставків, з Кальміусу, збирали дощову. Старі люди помирали від спраги", — згадує жінка.
Додає: точки привізної води були лише в окремих районах міста.
"Я пам'ятаю, що можна було брати тільки 5 літрів в одна руки. Я брала ці п'ять літрів, розливала їх навпіл та йшла під обстрілом до Петрівського району — це в нас один з найобстрілюваніших районів в Донецьку загалом. У мене там жила подруга, в неї є молодші. Я знала, що води в них теж немає. Вони там черпали зі ставка, але, навіть якщо і фільтрувати, нею можна було максимум помитися", — розповіла Софія.
Після 2022 року: блог і спротив
За словами Софії, коли у лютому 2022-го почалося повномасштабне вторгнення, швацьке виробництво капелюхів закрила. Пояснює: підприємців змушували переходити на пошиття військового одягу. Вона відмовилася.
"У 22-му, коли почалась повномасштабна війна, я вже вела блог. Спочатку це був дівочий лайфстайлЛайфстайл-контент — це матеріали про повсякденне життя.. У мене був на той момент невеликий бренд одягу. Для Донецька я була відносно відома. І коли почались ці обстріли, тортури, повний кошмар на українських землях, мобілізація у Донецьку — для мене це був шок. Я не розуміла, чому російські танки їдуть на Київ. У Донецьку почалися репресії не тільки проукраїнськи налаштованих, а й тих, хто висловлював незадоволення", — поділилася Софія.
