Анна Вахрамеєва. Київ, 24 серпня 2025 року . Анна Вахрамеєва/Facebook
Анна Вахрамеєва народилася у 1991 році в Донецьку — в рік проголошення незалежності України. Вона виросла у Донецьку, навчалася в Донецькому національному університеті на історичному факультеті, малювала Донбас і займалася волонтерством. У 2022 році намагалася потрапити до війська, але до контракту дійшло лише у 2024-му. Жінка обрала собі позивний «Мавка».
Про окупацію міста, волонтерство, армію, втрату дому та мрію повернутися в Донецьк — Анна Вахрамеєва розповіла в інтерв’ю Суспільне Донбас.
«Скільки мені років, стільки й незалежності»
— Ви народилися у 1991 році. Як ви самі сприймаєте той факт, що ви — ровесниця незалежної України? Чи було для вас це важливо ще в дитинстві?
— Я знала, що народилася разом із незалежною Україною, мені також 35. У дитинстві, коли стала трохи старшою і вже могла рахувати, то розуміла: скільки мені років, стільки й незалежності.
У березні 2026 року Анні виповнилося 35 років. Анна Вахрамеєва/Facebook
Я пишаюся тим, що я ровесниця незалежності. Це така хороша дата. І якщо враховувати, що саме на наше покоління випало відновлювати її по-справжньому, виправляти всі помилки наших батьків, то це для мене — сакральна дата.
Я пам’ятаю у мене був ще радянський буквар, за яким вчилася читати. Мене дуже здивувало, що там було написано: столиця — Москва. Я питала маму: «Як так? У нас же столиця Київ». І вона пояснювала, що це старий радянський буквар і зараз столиця — Київ.
Мабуть, це був один із перших моментів, коли я зрозуміла, що світ навколо мене змінився.
«У Донецьку була лише одна українська школа»
— Яким був Донецьк вашого дитинства? І якою була Україна, яку ви тоді бачили навколо себе?
— Коли я пішла до школи, у Донецьку була лише одна повністю українська школа. Мене хотіли туди віддати, але потім передумали: це була така, умовно кажучи, дорога школа. Моя сім’я була бідна, треба було ще й витрачатися на дорогу, бо вона була далеко від дому. Як і більшість тоді, я виховувалася в російськомовному оточені.
У 2004 році, коли сталася Помаранчева революція, я вже була підліткою. Батьки намагалися відгородити мене від політики. Новини вони слухали по радіо, бо телевізора через безгрошів’я у нас не було. Мені було цікаво, тому я сиділа в коридорі й тихенько підслуховувала.
Я дуже переживала. Але водночас швидко зрозуміла, що це тільки я так переживаю. У моєму класі переважно таку політику не підтримували, тому я особливо ні з ким не ділилася.
Донеччанка народилася у 1991-му — у рік проголошення незалежності України. Анна Вахрамеєва/Facebook
«Коли Гіркін захопив Слов’янськ, я зрозуміла: все»
— Коли ви вперше відчули, що війна прийшла у ваше життя?
— Коли в Крим зайшли росіяни, я вже відчувала, що щось не так. Але мені тоді здавалося, що час усе врегулює, що зараз усе налагодиться.
А коли Гіркін захопив Слов’янськ, я чітко зрозуміла: все.
Я того дня поверталася з Дніпра з конференції. Мені зателефонувала мама і сказала, що у Слов’янську «зелені чоловічки». Я подзвонила своєму хлопцю, він був військовим. Почала плакати й казала, щоб нас не віддали. Я дуже боялася, що буде як з Кримом. На що він відповів: «Це бандити, ніхто вас не віддасть, все буде добре».
Але вже у травні війна докотилася до мене конкретно. Коли біля Донецького аеропорту я вперше почула вибухи, стало зрозуміло: це вже війна.
Розбитий аеропорт у Донецьку в маках. Малюнок Анни Вахрамеєвої. Анна Вахрамеєва/Facebook
«Я розуміла, що війна надовго»
— Що змінилося у вашому сприйнятті війни після 2014 року?
— До втрати аеропорту я ще сподівалася, що все швидко закінчиться. Що наші звільнять Донецьк, зайдуть — і все буде добре.
Після втрати летовища, Дебальцевого у мене вже не було таких сподівань. Я зрозуміла, що війна надовго.
Я бачила росіян у Донецьку ще у 2014 році. Було навіть дуже дивно, коли вони заїжджали й прикидалися місцевими. Вони навіть не знали, де площа Леніна. Стояли й між собою шепотілися: «Це площа?».
Окупована Донеччина на малюнках Анни Вахрамеєвої. Анна Вахрамеєва/Facebook
А ще вони одного разу спалили прапор ФК «Шахтар», бо переплутали його з прапором «Правого сектору». Я ніколи не вболівала за футбол, але знала, що таке «Шахтар». А вони навіть цього не знали.
Це були такі моменти, коли ставало зрозуміло: ці люди прийшли не захищати когось у Донецьку. Вони взагалі не знали міста.
«Я вивезла великий пласт своїх малюнків із Донецька»
— Ви захоплюєтесь малюванням. Коли остаточно вирішили залишити Донецьк, забрали картини з собою?
— З окупованого Донецька я виїхала у червні 2016 року. У мене закінчилася аспірантура у Донецькому національному університеті. До того ж треба було писати дисертацію, а для цього не вистачало матеріалів. Потрібно було дістатися архіву Інституту археології в Києві.
Великий пласт картин, які я намалювала у 2014- 2016 роках, я з Донецька вивезла. Зашила їх у дно сумку, напхала зверху речей і заховала її.
Малюнок Анни Вахрамеєвої. Анна Вахрамеєва/Facebook
Мені дуже пощастило. Чоловік, який їхав разом зі мною, поклав свою торбу просто так. Його перевірили, витрусили все на землю. А мою не знайшли. Мені тоді було дуже страшно.
«Я дуже сильно прив’язана до території»
— Чому для вас було так важливо зберегти ці картини?
— Я малювала картини, вивозила їх з окупації й потім на наших блокпостах дарувала хлопцям-військовим. Мені було важливо показати їм, що Донецьк їх чекає. Що там не всі сєпари. Що в Донецьку є люди, які дуже сильно на них чекають, як я.
Робота Вахрамеєвої. Це перша картина, яку вона намалювала після того, як виїхала з окупації. «Сонце України встає на Донбасі». 2017 року. Полотно, олія. Анна Вахрамеєва/Facebook
Не одразу виїжджала, думала, що дочекаюся. Цього поки що не сталося. А тепер у мене вже інша мета — зайти в Донецьк. Навряд я коли-небудь там житиму, навіть якщо він повернеться до складу України . Але я хочу його повернути. Це прямо моя мета.
Мені важко від того, що всі можуть повернутися додому — хто б звідки не був, — а я ні. Мені потрібно його побачити, або хоча б мати можливість їздити на Донеччину. Я дуже сильно прив’язана до території. Я безмежно люблю наш степ, наші терикони, наше повітря, яке таке жахливе.
Я з Києва приїжджала в Маріуполь просто відпочити. Підходила до «Азовсталі», стояла біля неї і вдихала той запах, згадувала ДМЗДонецький металургійний завод.
Анна Вахрамеєва біля стели Донецької області. 2 травня 2024 року. Анна Вахрамеєва/Facebook
І зараз, коли ми потроху втрачаємо Слов’янськ, Краматорськ, мені страшно, що я не зможу ще раз побачити свої міста.
«Я самоучка. В основі — те, що мені болить»
— Ви малюєте з дитинства. Що для вас означає малювання?
— Я самоучка, аматор. В основі — те, що мені болить і що треба якось виписати на папір. Я сідаю і малюю. Я можу кілька разів повторювати один і той самий сюжет, поки не досягну того, що найбільше відгукується. Тобто того, що в мене всередині, як я це бачу, відчуваю.
Не завжди вдається виписати це на папір. Але коли вдається — тоді я можу зупинитися.
Я не люблю реалізм. До війни, до 2014 року, я малювала картини-фентезі. А потім в голові почали виникати сюжети, як певний збірний образ. Я намагаюся зібрати докупи всі переживання, які нахлинули та якось їх виразити.
Так було, коли під Луганськом збили літак, загинули 49 людей — 40 десантників 25-ї бригади та дев’ять членів екіпажу. У мене одразу в голові склався сюжет. Але майстерності мені вистачило тільки у 2016 році зробити його так, як я хотіла.
Авіатроща очима художниці з Донецька. Анна Вахраламеєва/Facebook
Спочатку я намалювала дівчину з беретами і голубами. Але мені цього було недостатньо.
Згодом я знайшла фотографії цього літака, підібрала так, щоб було видно крило з номером і сам літак. А голуби так і залишилися — вони летять у небо. Так я змогла передати те, що було в мене всередині.
Нині часу на малювання майже немає, але у мене є невеликий скетчбук, де я роблю замальовки з військового життя, пейзажі Донбасу.
«З цього почалося моє волонтерство»
— Як малювання перетворилося на волонтерство?
— У 2022 році я познайомилася з дівчиною, яка розписувала одяг. Ми придумали переносити мої картини на футболки, куртки.
Я перенесла свій «Сонях» — це моя найулюбленіша картина. Потім я навіть зробила з нею татуювання. Ми почали їх продавати. Прибуток віддавали на ЗСУ.
Завдяки продажу футболок я змогла, наприклад, купити паливо для того, щоб відправити маму пораненого до реабілітаційного центру. Так, по суті, і почалося моє волонтерство.
Анна Вахрамеєва розмалює гільзи. Анна Вахрамеєва/Facebook
У 2023 році почався спад донатів, треба було щось вигадувати, щоб покращити збори. Ми організовували ярмарки, де я просто неба розписувала гільзи.
Спершу більше допомагали цивільним — після звільнення Київщини. Дітям, з їжею, іграшками, речами. Пізніше переключилися на медицину. Допомагали військовим медикам, передавали щось у шпиталі, їздили до військових, допомагали підрозділам.
«Мені було замало просто працювати в музеї»
— До 2024 року ви працювали у музеї. Чому вирішили піти на службу?
— З Донецька у 2016 році я переїхала в столицю. Працювала в Національному музеї декоративного мистецтва України старшою науковою співробітницею, у відділі фондів. Займалася керамікою.
Але в якийсь момент мені стало цього замало. Я розуміла, що можу більше.
Робота в музеї почала здаватися мені не на часі. Нібито культура має жити — і це дуже важливо. Але я розуміла, що мої колеги прекрасно справляються без мене, а я можу бути корисною в іншому місці.
Я відчувала, що можу. І, в принципі, я ще з 2014 року шкодувала, що не потрапила в армію, що дуже довго це відкладала.
Анна Вахрамеєва підписала контракт із ЗСУ у 2024 році. Анна Вахрамеєва/Facebook
У 2022 році мене й на поріг військкомату не пустили. Сказали: «Заходять тільки ті, хто з військовими квитками». У тероборону також не взяли.
Потім я дуже довго подавала резюме, шукала місце, де мене візьмуть. Бо дівчатам у цьому плані складніше. Зрештою знайшла. У 2024 році пішла на службу.
Контракт у мене на три роки. Але я думаю, що перепідпишу його ще і ще. Я собі планую так: поки йде війна, я буду в армії.
Анна відпочиває. Анна Вахрамеєва/Facebook
Мій батько загинув, коли я була мала. Він пішов гасити приміщення на роботі, щоб врятувати обладнання і задихнувся. Я дуже сильно ним пишаюся. Мабуть, ідучи в армію, я також думала про те, що хочу бути схожою на нього, щоб я могла жертвувати всім, навіть своїм життям, заради чогось більшого.
«Мавка — бо вдруге вже не помре»
— Чи є упередження до донецьких в армії та звідки ваш позивний «Мавка»?
— Коли я пішла в армію, у мене якраз було зелене волосся, був такий період. Тоді ще якраз був популярний мультфільм, і на волонтерстві мені казали: «О, ти схожа на Мавку».
Отож, коли мене запитали, який я хочу позивний, я подумала: Мавка.
Але мене більше чіпляє інше. Мавки — це ж померлі дівчата. А якщо один раз померла — вдруге вже не помре. Втрачати вже нема чого. Як мені, бо я вже все втратила. Але я Мавка степова, бо люблю свій степ.
«Мавка» милується пейзажем. Анна Вахрамеєва/Facebook
А щодо донецьких, то я тут така не одна, нас багато. Жодного поганого слова на свою адресу через те, що я з певного регіону не чула. На українську перейшла в побуті з початку повномасштабного вторгнення, зараз російською не спілкуюся.
«Я хочу повернути Донецьк»
— Що ви відчуваєте, коли бачите інші міста Донеччини, які зараз окуповує армія РФ?
— Після повномаштабки я волонтеркою їздила у прифронтовий Покровськ. Підрозділ також стояв на Донецькому напрямку.
Наші міста схожі одне на одне.
Йдеш по Краматорську, бачиш його палац культури — і одразу згадуєш драмтеатр Маріуполя чи Донецька. Бачиш площу — знов згадуєш Донецьк.
Ті самі троянди — це Бахмут, Донецьк, Маріуполь, Покровськ. Будинки у Краматорську, як у Київському районі Донецька, де я виросла. Тому воно завжди такими флешбеками віддає. Навіть коли чуєш наш говір — теж щось згадуєш.
Я хочу повернутися в Донецьк. Щоб Україна повернула всі свої території. Не можна віддавати свої території. Це слабкість. Віддамо одну — віддамо наступну. Ми це вже не раз проходили.
Стела Авдіївки на малюнку Анни. Анна Вахрамеєва/Facebook
Росіяни не зупиняться. Вони зруйнували майже всю Донеччину, потроху руйнують Харківщину, дістануться Дніпропетровщини, якщо їм дозволити. Вони руйнують усе.
Не знаю, чи вийде звільнити Донецьк, але така моя мрія, до якої я буду прагнути і робити все, що від мене залежить. Я, може, не багато чого можу. Але щось зроблю.
Я хочу повернути Донецьк. І, якщо буде можливість, хочу зайти туди вже не просто як людина, яка повернулася додому. Я хочу зайти туди як людина, яка зробила все, що могла, щоб це сталося.
