«Гра чисел» цього року стала одним з бестселерів «Книжкового Арсеналу». Колаж Суспільне Донбас з фото зі сторінки у Facebook Євгена Шибалова
Євген Шибалов родом з Донеччини. Працював власним кореспондентом "Дзеркала тижня" у Донецьку, а з 2015 року — в міжнародних організаціях. Після початку повномасштабного вторгнення Росії добровільно вступив до Сил територіальної оборони, де служив гранатометником. У травні 2022 року потрапив у російський полон. Пережите в неволі, історії своїх побратимів та власний досвід він описав у книзі "Гра чисел", яка цього року стала одним з бестселерів "Книжкового Арсеналу".
Що допомогло вижити в російському полоні? Як не дозволити себе зламати під час допитів, чому після повернення варто обережно говорити про пережите та чому пам’ять про полон має значення не лише для тих, хто повернувся, а й для майбутнього правосуддя? Про це Євген Шибалов розповів в інтерв’ю Суспільне Донбас.
Книга як обіцянка і форма спротиву
Книгу "Гра чисел", яка у травні цього року вийшла друком, Євген Шибалов дав слово написати побратимам, з якими був у російському полоні. Так і говорить: це не лише пережитий спогад, а й виконана обіцянка перед товаришами, які стали героями його твору.
"У них (російські окупанти — ред.) є чітка методичка, як деморалізовувати полонених. І вони весь час ходять і повторюють: «Вас вже всі забули, та ви там вже нікому не треба. Що ви рветесь на той обмін? Ви повернетеся, і всі будуть вважати, що ви зрадники». Вони намагались постійно плюнути у нашу найсвітлішу мрію — мрію про обмін. Я спочатку думав, що вони це роблять, бо вони подонки. А потім зрозумів, що справа не тільки в цьому. Бо наступним кроком після цього були пропозиції відмовитись від обміну, залишитись там і прийти до них на службу. Тобто це така була підготовка, спроба нас остаточно зламати, зневірити, щоб ми стали зрадниками", — згадує він.
Євген Шибалов. Євген Шибалов/Facebook
Саме тоді Євген заприсягнувся своїм побратимам, що зробить все аби їх не забули.
"Я тоді сказав: єдине, чим я можу вам зарадити, хлопці, щоб вони виявилися неправі хоча б в одному — ви не будете забуті. Хлопці розповідали мені свої історії, щоб я потім написав про них книгу. Це було нашим спротивом. І я хочу вірити, що багатьох з них це втримало від повного відчаю і найбільшої помилки в житті", — говорить ветеран.
Євген став першим, хто потрапив на обмін.
"Перші кілька місяців психологи вчили не винуватити себе в тому, що я вже тут, а вони ще досі там. Але з іншого боку, єдиний спосіб себе в цьому не винуватити, який я знайшов, це нагадати собі, що я їм пообіцяв, і сідати писати”, — розказує він.
Назва книги теж народилася з фронтового досвіду. “Гра чисел” (a game of figures) — це вислів, який Євген почув від побратима — американського військового, який на той час був єдиним з бойовим досвідом у їх роті.
“Є два крайні уявлення про війну у людей, які до неї не дотичні, і обидва помилкові. Одні впевнені, якщо ти гарно натренований, чітко виконуєш накази, всі операції гарно плануються, то це 100% гарантує, що з тобою буде все добре, повернешся з війни живий, виконаєш завдання, всіх переможеш, будеш ходити гордий. А друга крайність, кажуть, що війна – це просто хаотичний рендом. Що б ти не робив, як тобі на роду написано, як доля вирішить, так воно і буде. Але ці два уявлення — помилкові, бо правда, як завжди посередині. Коли ти все добре робиш, відповідально підходиш до бойових задач, ти підвищуєш свої шанси виконати роботу, вижити та повернутись. Але не очікуй, що це гарантовано. Я бачу, що у тебе в підрозділі купа людей, які вже стали твоїми братами по зброї. Але будь морально, що хтось з них загине. І зроби все, щоб це був не ти. Це єдине, що ти можеш зробити, але не очікуй, що ви всі повернетеся. Тому що війна – це гра чисел. На щось ти можеш вплинути, на щось не можеш, тому ти просто вкладаєш усі зусилля, але це не гарантія успіху, це ставка в грі. Але в ній можна виграти, а можна і програти”, — згадує слова американського побратима Євген.
Ці слова та пояснення Євгену запам'ятались.
“Мені дуже сподобалася ця концепція, бо вона дуже гармонійно поєднувала проактивну позицію і певний фаталізм. Тобто вона вимагає повністю вкладатися, але при цьому й допомагає не розчаровуватися у невдачах”, — додає він.
Наприкінці травня “Гра чисел” стала бестселером на "Книжковому Арсеналі" в Києві.
Книга Євгена Шибалова «Гра чисел». Євген Шибалов/Facebook
“На «Арсеналі» мене порадувало, що військова література з якоїсь нішевої, від якої видавці крутили носом, поступово стає мейнстрімом. Купа військових письменників — до них підходить купа читачів. Тому ми маємо це відрефлексовувати — цю війну — навіть, коли вона ще продовжується. У нас немає можливості чекати поки вона закінчиться. Ми маємо фіксувати все те, що відбувається тут і зараз і наші думки, і почуття з цього приводу тут і зараз. Бо після війни ми це все загубимо. І нашу історію, історію нашої війни, як це часто з нами бувало, знову напише хтось інший” — каже Євген.
“У полоні дуже погано бути місцевим. У полоні дуже погано бути мною”
У полон Євген Шибалов потрапив у травні 2022 року та пробув там сім місяців і один день. Розказує: у полоні кожен факт з його біографії грав проти нього.
“Перше, що вони мені сказали, коли привезли в Луганськ: «Тобі пощастило, що тебе привезли в Луганськ. Якби тебе захопили твої донецькі, вони б тебе нікуди не везли. Вони б тебе обнулили б на місці». В мене немає підстав, цьому не вірити. Знаєте, в полоні дуже погано бути місцевим, бо солдат з інших регіонів для них просто ворог, а місцевий зрадник. Бо в їхньому уявленні я мав воювати за них, а якщо я воюю за Збройні Сили України, то я зрадив в той самий «народ Донбасу». Тому ставлення до місцевих більш жорстоке".
Євген Шибалов. Євген Шибалов/Facebook"В полоні дуже погано бути гранатометником. Бо весь час тобі кажуть: «Ага, пуляв з граніка, ї**шив наших пацанов». Причому вони це так казали, ніби це щось погане. В полоні дуже погано бути людиною, яка працювала в міжнародних структурах і знає англійську. Бо у ФСБшників чухаються руки звинуватити тебе в шпіонажі і посадити на 20 років. Підсумовуючи: в полоні дуже погано бути мною”, — пояснює ветеран.
Під час допитів окупанти використовують тактику “доброго та злого поліцейського” аби полонені “не звикали”. Бо навіть до найжорстокіших тортур та побоїв людина може звикнути, і це вже буде неефективним, розповідає Євген.
Під час одного з таких допитів той, хто грав роль “доброго поліцейського” дозволив Євгену подзвонити рідним.
“Я зміг назвати адресу, де я. Телефон миттєво вимкнули. Мені знову за це дісталося, бо виявляється, не можна полоненим під час таких дзвінків називати своє точне місце перебування. Але потім мої рідні сказали, що це скоротило процес організації обміну на кілька місяців”, — розказує Євген.
За його словами, найскладніша частина обміну — це встановити місце, де окупанти утримують полоненого.
“Після того, як я це сказав, в Росію від координаційного штабу, чи інших структур, задіяних в організації обміну, поступив конкретний запит: чи перебуває у вас в Луганському СІЗО за адресою вулиця 23 лінія, 4, солдат такий-то. Тоді вони підтвердять, що так, є такий, і вже можна обговорювати обмін. А якщо в тебе немає такої інформації, то швидше за все вони дадуть відповідь, що такого немає”, — говорить експолонений.
Саме усвідомлення того, що близькі знають, де він перебуває, стало одним із головних джерел надії для Євгена.
Український ветеран Євген Шибалов. Євген Шибалов/Facebook
“Я йшов на війну і потрапив у полон, будучи абсолютно впевненим, що в мене є надійний тил — моя родина. Що вони гори звернуть, але зроблять усе можливе і неможливе, щоб мене звідти витягти. Тому я всім раджу: хлопці, коли йдете воювати, не сваріться з жінкою. Це дуже погана ідея!”, — говорить ветеран.
Як згадує Євген, найважчим у полоні був час, коли російські окупанти намагались сфабрикувати проти нього справу про шпигунство. І тоді настав момент, коли фізичне і психологічне виснаження досягло межі.
“В якийсь момент, коли з мене дуже сильно хотіли зробити американського шпигуна і вибивали зізнання, я просто перестав боротися за життя. Розумієте, вони можуть робити з полоненими все, що хочуть, але завжди зупиняються на тій межі, коли можуть вбити. В мене такі відчуття, що їх за це «сварять». Тоді я подумав, залишками того, чим я ще міг думати: для мене підписати зізнання і отримати 20 років по шпигунській статті в Росії, чи просто бути вбитим, закатованим на допиті, це не два різних шляхи. Це один шлях, який не веде додому. Я подумав: може, тоді хай мене просто вб'ють зараз під тортурами і нарешті це все закінчиться. І на цьому етапі вони зрозуміли, що з мене вже нічого не добитися, що я вже приготувався до смерті. І вони зупинилися”, — згадує він.
Все, що Євген памʼятає про своїх катів, — це голоси.
“Вони роблять все, щоб приховати свою особистість. Під час допиту ми із зав'язаними очима, якщо іноді нам їх розвʼязують, щоб підписати свідчення або зізнання, то вони вдягають балаклави. Тому все, що я памʼятаю, — це голоси. Єдине, що я знаю про їх подальшу долі, — це те, що вони досі іноді приходять мені у сні”.
Макс Буткевич, якого всі знали
Одну історію з полону Євген згадує з гумором — це історія про заочне знайомство з Максимом Буткевичем — українським журналістом та правозахисником, якого російські окупанти утримували в тому ж самому місці, де і Євгена.
Як розказує, аби не дати полоненим організувати спротив, російські окупанти постійно переводили їх з камери в камеру.
