Наталія у себе на подвір’ї. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
“Покинули все. Прожили там сім-вісім місяців, а в листопаді я повернулася. Собак уже не було. А кури вижили. Було п’ятнадцять, залишилося дев’ять. Вижили, бідненькі. Слава Богу, що повернулися і знову почали жити”, — розповідає Наталія.
Жінка каже: зараз знову чує розмови про евакуацію, але сподівається залишитися вдома.
“Тепер нас знову звідси женуть. А що робити? Я сподіваюся, що все буде добре. Посадимо городи. Слава Богу. Сподіваюся, що буде мир”, — говорить Наталія.
Все сама
У дворі живуть четверо котів та троє собак.
“Один — Миколка. Він у мене ще з 2014 року. Народився саме на Миколая. Є ще Кнопочка. Її мені привезли. Для мене вона дуже ручна. І троє собак — Арчі, Гоша та Дунай. Одного прив’язую біля двору, щоб хоч трохи гавкав”, — розповідає жінка.
Охоронець пані Наталії. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
Кожен день Наталії починається однаково: спочатку господарство, потім кава і новини.
“Можу встати о шостій, можу о пів на сьому. Що треба зробити? Курей нагодувати, собакам дати їсти. І каву випити. Без кави я не можу”, — каже вона.
Для городу жінка використовує дощову воду та воду зі свердловини. А питну носить із колодязя.
Наталія вирощує квіти. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
“Свердловину пробила, але вода там технічна. Усе йде на город. А собі щонеділі ношу по два відра води з колодязя”, — говорить Наталія.
Цього року вона засадила город і квітники. Каже, сама доглядає двадцять соток землі.
“Посадила все. Іриси, картоплю, цибулю, помідори. Усе росте. Якби тільки мир швидше настав. Усе це — двадцять соток. Оце все сама, дівчата. Все сама”, — розповідає Наталія.
На городі ростуть іриси та чорнобривці, які жінка висіває щороку.
У селі залишилися четверо людей
Колись Шнурки були людним селом, згадує жінка. Тепер, каже, тут залишилися лише четверо жителів.
“На цей момент мені особливого спілкування не потрібно. Я сама зі своїм господарством. Вийшла на город, попрацювала, повернулася додому відпочити, а ввечері знову пішла поратися. Так і живу. Нас четверо в селі залишилося. Усе”, — говорить жінка.
У селі немає магазину та аптеки. Найнеобхідніше жителям привозять гуманітарні організації.
“Доброго ранку, синочку”
З городу Наталії видно місцевий цвинтар. Там поховані її батьки, рідні та син.
“Щоранку виходжу на город і кажу: "Доброго ранку, синочку". Ну що я ще можу сказати? І рада б підняти, та вже не зможу підняти. Треба жити далі”, — каже Наталія.
У будинку жінка зберігає старі фотоальбоми та світлини рідних. На телефоні показує фотографії квітів біля будинку та фото сина.
“Це моя лапочка”, — говорить Наталія.
Домашнє мохіто з липи
Серед літніх заготовок у господині є рецепт напою, який вона називає домашнім мохіто.
“Липа, дві скибочки лимона, дві скибочки апельсина і гілочка м’яти. Що на городі нарвала, те й поклала”, — розповідає Наталія.
Наталія на кухні. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
“Від слова "виїжджати" мене вже трусить”
Попри небезпеку, вдруге залишати рідну хату жінка не хоче.
“Я звикла до села. Все. Від самого слова "виїжджати" мене вже починає трусити. Я знаю, це все старе, нікому не потрібне. Але не можу його покинути. Звикла я до села. У місті просто не зможу. І в іншому місці теж не зможу. Хіба якщо вже все розіб’ють. Тоді вже волею чи неволею доведеться їхати. На руїнах сидіти не буду. Але я сподіваюся, що такого не станеться. Все буде добре”, — говорить Наталія.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
