Анастасія Жук. Суспільне Донбас/Олесандр Буряк
“Цей фотоапарат мені подарували колись в 2020 році, коли я працювала на Суспільному. І я дуже люблю знімати на плівку, на різну: чорно-білу, кольорову, дюна, сепія і так далі. Ось, знімаю зараз своїх військовослужбовців свого батальйону”, — розповідає Анастасія Жук.
За освітою вона сходознавиця та вивчала китайську мову. У цивільному житті працювала воєнною кореспонденткою, зокрема, на Суспільному, зараз – фахівчиня з комунікацій у бригаді.
Анастасія Жук під час навчання в університеті. Фото з особистого архіву Анастасії Жук
“У 2020 році почалася моя кар’єра журналіста. А потім перше моє відрядження на війну сталося перед Днем захисника України, то його ще відзначали у жовтні. У вересні ми поїхали з оператором Олексієм Ольховиком, який загинув в березні 2023 року у Бахмуті. Якраз ми поїхали тоді у Бахмут і знімали перші сюжети мої і його про війну, з 24-ю бригадою імені короля Данила Галицького”, — згадує військовослужбовиця.
На війні, говорить Анастасія, доводилося пересилювати не лише страх обстрілів, а й власні фобії.
Анастасія під час роботи на фронті. Фото з особистого архіву Анастасії Жук
“У мене взагалі клаустрофобія була. І зараз також є: в ліфтах не дуже люблю їздити, якщо вони є. От, я пам’ятаю перший момент, коли я зайшла в бліндаж, це було на напрямку Зайцевого, це була перша лінія оборони, і було так доволі сутужно туди заходити, але я подумала, що якщо мене приб'є якимось снарядом, то це буде набагато страшніше, ніж моя клаустрофобія”, — згадує Анастасія.
Анастасія Жук з військовому у щойно звільненому Ізюмі. Фото з особистого архіву Анастасії Жук
Інший випадок стався в серпні 2024 року під час зйомок піхотинців на передовій.
“Там був такий рельєф, і бігати треба було жорстко. І я отак от біжу, біжу, біжу. І тут — я падаю. Всі такі: “Все, зупиніться, там, Жук впала”. Я швиденько підіймаюсь, біжу дальше. Прибігли на ротний опорний пункт. І потім мені сказали, що там, де я впала, там розкидані міни “пелюстки”"Пелюстка" чи "метелик" — протипіхотна міна радянського виробництва, яка спрацьовує від натискання. Мені просто пощастило, що мене не розривало на різні молекули”, — розповідає вона.
Зараз, у медійній службі бригади, каже Анастасія, її завдання – показувати обличчя захисників. Каже: тут почувається вільніше, ніж у тилу.
"В чому полягає для мене свобода тут? В тому, що я серед тих людей, серед яких хотіла би бути. Це в першу чергу мої побратими, які мене оточують, тому що вони для мене і слугують моєю мотивацією продовжувати — жити банально”, — говорить Анастасія Жук.
Про пережите на війні Анастасія пише книжку. Це, говорить, і данина пам’яті про колегу, який загинув.
“Я розповідала про свого оператора — Олексія Ольховика. Оцей годинник він мені подарував. Оцей годинник зі мною 24/7”, — каже військовослужбовиця.
Годинник подарований Анастасії загиблим оператором Олексієм Ольховиком. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
“Було багато цікавих історій, про які можна знімати окремі фільми. І ми з ним вирішили зняти фільм, писали вже разом сценарій. І ось моя мета — втілити це в життя, — в пам’ять про нього. Як і в пам’ять про інших моїх загиблих друзів. Таких, як, наприклад, Альона Грамова (Олена Губанова), воєнна журналістка. Це мотивує мене боротися далі і не здаватися, тому що люди, які загинули, вони вони хоч не фізично з нами, але вони завжди у серці".
Анастасія Жук з Аліною Грамовою. Фото особистий архів Анастасії Жук
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram.
