Тетяна у себе на подвір’ї. Суспільне Донбас/Юлія Підгола“Він уже старенький. Але ми з ним товариші. Тепер він мене підтримує, а я — його. Усі роз’їхалися. Син поїхав працювати до Києва. А ми залишилися вдома”.
Погладжуючи собаку, жінка лагідно звертається до нього:
“Ти молодець, усе, молодець. Треба трішки посидіти на ланцюжку”, — каже до собаки Тетяна.
Дружок — песик пані Тетяни . Суспільне Донбас/Юлія Підгола
Життя поблизу фронту навчило завжди бути готовою до перебоїв із водою та електрикою.
“Привчили нас уже, щоб усі пляшки були наповнені, щоб бочка була повна. Якщо немає води — починаю носити її з колодязя”, — розповідає жінка.
Тетяна продовжує доглядати город і теплицю.
“Я вже вирощую навіть те, чого ніколи не вирощувала. Я ніколи баштану не садила. А тепер думаю: треба ж щось садити. Мені скоро 60, а цій теплиці, мабуть, років 50. Тут і мої батьки працювали, і ми дітьми розсаду вирощували та продавали. З цієї ділянки годувалися і брат, і його сім’я, і його діти, і я, і мій син. Усі роз’їхалися, нікого не залишилося. Сама я”, — гововрить Тетяна.
Попри близькість фронту, жінка доглядає і квіти біля будинку.
“Я люблю квіти. У мене їх було багато, тут усе було в квітах. Зараз настрою особливо немає. Те, що залишилося, намагаюся врятувати. Настрою немає, бо навколо все гримить, самі розумієте. Коли тихо — квіти цвітуть, пташки співають. А приходить вечір, десь щось вибухає — і вже який там настрій. Місто в нас невелике, тому ми все чуємо. Чуємо і Часів Яр, і Лиман”, — каже жінка.
Квіти, які вирощує пані Тетяна. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
На запитання, чи ховається під час обстрілів, Тетяна відповідає:
“Не ховаюся. Нічого не роблю. Дивлюся телевізор і вишиваю”, — розповідає жінка.
Захоплення вишивкою з’явилося ще тоді, коли її син пішов до школи.
“Сину задали вишивати для розвитку моторики пальців. Я спробувала разом із ним, і мені так сподобалося, що вирішила вишивати сама”, — каже Тетяна.
Тетяна зі своєю картиною. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
.За роки захоплення Тетяна створила десятки картин.
“Цю картину я вишивала ще до війни, мабуть, років п’ять тому. Дуже люблю дрібну вишивку. Люблю, щоб картина була як справжня”, — розповідає жінка.
Для роботи використовує окуляри та лупу, має систему для зберігання ниток.
Сістема зберігання ниток пані Тетяни. Суспільне Донбас/Юлія Підгола“Ось усе розвішано. За схемою дивлюся: кожен значок відповідає певному кольору. Повертаю — і все під рукою. Дуже компактно в мене тут усе зроблено. До п’ятдесяти кольорів ниток”.
Навіть під час відключень світла вишивку не відкладає.
“У мене є інше світло. Стоїть акумулятор із машини. Син поміняв собі акумулятор на машині, а цей залишився в гаражі”, — каже жінка.
На запитання, чи багато картин створила під час повномасштабної війни та скільки часу йде на одну, жінка сміється.
“Ні, ні, ні. Ви що, думаєте, я друкарський верстат? Так не буває. Не можна так порахувати. Як душа ляже. Можна не вишивати місяць-два, а потім сісти й за місяць закінчити картину”, — розповідає про своє захоплення Тетяна.
Картина вишита Тетяною. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
У 2022 році Тетяна разом із родичами виїжджала в евакуацію. Каже, навіть тоді не покинула улюблене заняття.
“Усі жили в одній квартирі, як рибки в банці. Було дуже важко, бо людей багато, характери різні. Я брала із собою цей набір. Купила олівець, усе інше вже було. Потроху вишивала. Так і з’являються картини”, — каже Тетяна.
За словами жінки, вишивання допомагає їй переживати тривожні моменти.
“Завжди дає якийсь спокій. Коли ти чимось зайнятий, то менше тривожних думок. Ми просто живемо своє життя. Воно бахкає, але ми вже до всього адаптувалися. Можливо, комусь збоку це здається страшним, але ми вже до всього звикли”, — говоріть жінка.
Повторно залишати Ясногірку Тетяна не хоче.
“Я звідси поїду вже тільки в один кінець. Навіть думати не можу про те, щоб поїхати”, — каже жінка.
Пояснює: на власному досвіді відчула — що таке життя в евакуації, бо вже виїздила з рідного селища.
“Не тому, що мені страшно залишити свої грядки чи що я тримаюся за свої хороми. Я знаю, що ніде ми особливо не потрібні, якщо в тебе немає грошей і засобів для життя”, — говорить Тетяна.
Картина вишита пані Тетяною. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
Під час війни Тетяна втратила роботу і ще не вийшла на пенсію. Каже: картини стали для неї справжньою розрадою.
“Я їх не продаю. Тому що ручна робота коштує дорого. Продати її за триста гривень — це себе не поважати. А за ті гроші, яких вона насправді варта, їх не купують”, — розповідає Тетяна.
Свої роботи жінка іноді показує на виставках, а найчастіше — друзям і сусідам.
“То попросять на одну виставку, то на іншу, то ось ви приїхали подивитися. Сусіди приходять, подруги мої, які теж вишивають. Посидимо, поспілкуємося, подивимося роботи, обговоримо. От і все. А загалом це просто для душі”, — каже жінка.
