Фото Валентини яке жінки вдалося вивезти в Дружківки. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
Валентина, каже, добре пам'ятає першу війну у своєму житті. Тоді, згадує, батько пішов на фронт, а її матір лишилася у Дружківці разом із чотирма дітьми.
“Повикопували окопи там самі. І тим кукурудзинням, соняшником понакривали, а потім землею присипали. Зі Слов’янська артилерія била аж на Костянтинівку. І все отак через нас летіло. Те – туди, те – туди…”, — говорить Валентина.
Опісля війни, говорить жінка, їй довелося пережити й голод.
Валентина — евакуйована з Дружківки. Суспільне Донбас/Олександр Буряк
"Що було? Ходили милостини, даже просили. От от старшої сестри з Шурою. Ходили на верхню улицю, там колхозники жили. Там іще їсти було шо. І мама й говорить: "Дітки, їсти нічого. Ідіть туди, там вас не знають, чи їли. Просіть хлібця хоч". Ходили, хліб просили", — розповідає Валентина.
"Голодовка була добра. І холод, і голод, і нищета, босі. У нас на всіх чотирьох були одні чоботи. Так ми по черзі мінялися. Один побігав на вулиці, погуляє, другий — іде".
З рідної Дружківки Валентину вивезли евакуаційники разом із дочкою, зятем та кішкою Муркою.
Валентина з донькою. Суспільне Донбас/Олесандр Буряк
Донька Валентини теж — Валентина розповідає: місто розбите російськими обстрілами.
“Ой, у нас навпроти була дев’ятиповерхівка, через садочок. Там жив мій двоюрідний брат. Вони виїхали раніше, на захід України. Ця дев’ятиповерхівка тепер наскрізь з нашого боку проглядається – видно все наскрізь, на той бік. Уже взагалі немає ні шибок, нічого, усе вигоріло. Навіть на даху кута немає… Ми ж туди в гості до нього ходили, до брата, усе було… А зараз без сліз не глянеш, бо це просто неможливо…”, — розповідає жінка.
У них із чоловіком, розповідає Валентина, у квартирі вибиті вікна.
"Дружківка була — чудове місто, зелене. На п'ятому поверсі жили, трикімнатна квартира. А тепер нічого цього взагалі не буде. Немає нічого. Дуже прикро і шкода. Ні за що не пробачу".
Евакуюватися, говорить жінка, довелося лише з найнеобхіднішим.
“Дві торби, документи і все. Важко, звичайно. Скільки років прожити… на схилі літ”, — каже Валентина.
Її 92-річна мати згадує, як дорогою разом з евакуаційниками їхали розбитим містом та додає:
"Я війни не бажаю ні дітям, ні онукам — нікому. Нікому. Це біда, це горе, це біль. Це жах. Гірше за війну немає нічого на Землі".
92-річна переселенка з Дружківки Валентина. Суспільне Донбас/Юлія Підгола
92-річна Валентина з дому взяла найдорожче — світлини.
"Удома в мене, знаєте, яка коробка фотографій була! Зять фотографував. Там мільйони тих знімків. Ну, я ж їх усі б не забрала. Куди їх брати? Я й так не хотіла їхати. Усе згорить. Діти ось приїхали й кажуть: “Ходімо, ходімо, ходімо”. А я сказала: “Я не поїду і все. Від своїх стін – нікуди!”. А потім…", — згадує Валентина.
