Дружківський фарфоровий завод. Листопад 2025 року. За словами пресофіцерки 93 ОМБр «Холодний Яр» Ірини Рибакової, по підприємству було щонайменше два влучання на момент фотографування підприємства. Ірина Рибакова/Facebook
Дружківський фарфоровий завод з моменту заснування проходив чи не всі символічні віхі епохи — від радянської гордості й дефіцитно-показових сервізів, до виплати зарплати тарілками, хаосу 1990-х, часткового відродження за незалежності України й остаточного знищення залишків виробництва війною. Разом із ним зникла галузь: колись в Україні працювали близько двадцяти фарфорових заводів — деякі ще з XIX століття. Дружківський був останнім. З краєзнавцем та журналістом місцевої газети "Наша Дружківка" Євгеном Фіалком Суспільне Донбас поговорило про колись ключове підприємство міста Донеччини.
Ідея створення фарфорового виробництва у Дружківці
— У Дружківці Донецької області є великі поклади білої глини — їх почали розробляти ще у 1930-х роках. Спочатку це був примітивний видобуток, глину возили на конях. Після Другої світової війни з’явилися повноцінні кар’єри, підприємства. Місто поступово стало центром видобутку цієї сировини.
Євген Фіалко — член Донецької обласної спілки краєзнавців України. Євген Шаповалов/Facebook
Ідея створити фарфоровий завод виникла вже після війни. Біла глина використовувалася переважно у вогнетривкій промисловості, але з неї можна було виробляти й фарфор — посуд, якого тоді бракувало. У середині 1960-х цю ідею активно почали просувати.
Важливу роль відіграв тодішній керівник виконкому Дружківки. Він переконував можновладців, що завод потрібен, зокрема для створення робочих місць для жінок. Попри сумніви "згори", проєкт вдалося відстояти.
Дружківка, Донецька область. Весна 2026 року. 93 ОМБр «Холодний Яр»/Facebook Коли у нього питали: "Хто взагалі знає цю Дружківку? Навіщо там завод?". Той наголошував, що кріпи Дружківки знають по всьому світу. "Машзавод" випускав гідрокріплення для шахт. І оскільки на машинобудівному, заводі металевих виробів, газової апаратури працювали переважно чоловіки, то жінкам — не були куди йти: на цьому підприємстві може бути п'ять тисяч робочих місць для жінок.
І так до нього дослухалися. Справа в тому, що дійсно на Донбасі — на південному сході України не було взагалі фарфорових підприємств.
Щоправда, був нюанс, про який тоді промовчали: для виробництва фарфору місцевої глини насправді потрібно було небагато — може, вагон на місяць. Решту сировини везли з різних кінців Радянського Союзу. Типова "радянська гігантоманія": завод тут, а сировина — звідусіль.
Як будували та розвивали завод у радянський період
— Будівництво почалося наприкінці 1960-х років, орієнтовно у 1967-му. Завод зводили за чехословацьким проєктом. Відкрили його 4 листопада 1971 року — як завжди, до радянських свят. На відкриття — урочистості, мітинг — подія для міста. Потім, як завжди, там щось підганяли, доробляли. На повну потужність він запрацював десь років зо два потому.
Архівні світлини фарфорового заводу в Дружківці. Дружківський історико-художній музей/Facebook
Спочатку виробляли просту продукцію — тарілки, чашки. Це було масове виробництво — його проєктна потужність була — 25 мільйонів одиниць посуду на рік. Згодом завод почав випускати сервізи, які стали дуже популярними і навіть дефіцитними.
Сервіз — це було дуже престижно. Вважалося, що у кожній родині, яка себе поважає, повинен бути сервіз. Для гостей ставити чайний, кавовий чи столовий. Дружківський фарфоровий завод це налагодив.
Порцеляновий сервіз, що місцеві майстри Василенки передали Дружківському художньому музею. Подружжя Василенків – Ніна та Юрій – художники Дружківського фарфорового заводу, на якому працювали з 1978 по 2003 рік. Дружківський художній музей/Facebook
На підприємстві працювали художники — Ковальчук, Федяєв, подружжя Василенків. З’являлися авторські розписи. Продукція мала попит по всьому Радянському Союзу. У найкращі роки тут працювало близько 4 тисяч людей.
Я пам'ятаю, десь в 80-х роках у Києві був на курсах і там у виставковому центрі побачив дружківський посуд — сервізи. Це було дуже приємно.
Водночас виробництво було енергомістким. Газ був дешевий, а підприємство — велике і газу потребувало багато. Ніхто ж тоді не думав про протяги, про економію.
Кінець радянської епохи. Чому завод почав занепадати у 1990-х
— Після розпаду СРСР почалися типові для того часу проблеми: розрив логістичних зв’язків, подорожчання газу, економічна нестабільність. Частину сировини доводилося завозити з інших регіонів, що ускладнювало виробництво.
Робітниця Фарфорового заводу Світлана Шевченко. Дата — початок 90-х років — ліворуч. Праворуч — розбитий та розкиданий посуд після російського обстрілу Дружківки. Дата — листопад 2025 року. Фото: Ірини Рибакової. Міський медіаархив/Віктор Муханько. З колекції фотоархівів Євгена Фіалка
У 1990-х фарфоровий посуд навіть став своєрідною "валютою" — його продавали в інших містах і країнах. Але паралельно з’явився кримінальний тиск: рекет, спроби контролювати продукцію. Бандити намагалися накласти лапу на продукцію заводу. Ходили чутки, що якось відчепили цілий вагон з фарфором. Аби залякати керівництво, у приймальню директора кинули гранату.
Важливим фактором стали й управлінські рішення місцевої влади. Після обрання міським головою Віктора Білого директора зняли, а підприємство переформатували у комунальне. Власником фактично став колектив. Це не покращило ситуацію — навпаки, почалися кадрові зміни, управлінська нестабільність.
Подружжя Василенків у центрі, праворуч від них з фотоапаратом Євген Фіалко. Дружківка, 2019 рік. Донеччина. Дружківський історико-художній музей/Facebook Підприємство загиналось, почались бартерні відносини. Люди просто виживали, в місті було важко. Газ дорожчав. З продукцією — проблеми, бо купляти її грошей у людей не було. На бартері багато не заробиш. Це було одне з найпроблемніших, найбідніших підприємств міста тоді.
На початку 2000-х на заводі залишалося трохи більше тисячі працівників. Зарплати часто видавали продукцією, накопичувалися борги, зокрема перед Пенсійним фондом.
Порцелянові вироби з колекції подружжя художників Василенків з Дружківки. Дружківський історико-художній музей/Facebook
Шанс на відновлення у 2002-му та інвестиції після 2014-го
— Спроби відновити підприємство були. У 2002 році завод навіть урочисто "перезапустили". Але вже була конкуренція з дешевим імпортом, передусім із Китаю, яку без державної підтримки витримати було складно. Конкурувати з китайським посудом не могли по всій країні. Дійшло до того, що в Дружківці залишився один єдиний завод на всю Україну.
На підприємстві знову почалися проблеми, бо нічого там, в принципі, не змінилося. Нові борги, зміна директорів. Той директор, що йшов, відкривав собі фарфорове невеличке виробництво і працював. Краще із заводу забирав. Один з останніх тоді — взагалі в Росію виїхав і там щось відкрив — мутна історія.
Справжній шанс завод отримав після 2014–2015 років: новий інвестор вклав понад 100 мільйонів гривень — більше, ніж усі інші підприємства міста разом узяті того року. Збудували два нові цехи, закупили обладнання з Німеччини та Італії, запустили конвеєрну лінію. Менше витрачали газу, собівартість продукції різко впала.
Тепло, світло — осучаснили все, зробили гарні умови, навчилися заощаджувати. Тобто підприємство вже могло конкурувати. Автоматизований процес потребував менше людей.
Донецька область, листопад 2025 року. Ірина Рибакова/Facebook
Завод почав виробляти сучасний посуд для ресторанів — оригінальний, не суто білий, а в цяточку. Налагодили зв'язки із заходом країни: там охоче брали вітчизняний продукт. Вийшли на ринки Європи.
Після повномасштабного вторгнення РФ завод зазнав руйнувань унаслідок обстрілів. Чи вдалося евакуювати обладнання і продукцію — мені достеменно невідомо.
***
За інформацією, Дружківського історико-художнього музею, всі експонати евакуйовані в більш безпечний регіон України. Серед них і колекція родини художників Василенків, які у 2019 році передали закладу свою колекцію порцелянових виробів.
Як розказала Суспільне Донбас Ірина Рибакова — авторка світлин і пресофіцерка 93 ОМБр, що боронить, зокрема і Костянтинівку, на момент знімкування листопаді 2025 року територія заводу зазнала щонайменше двох ударів. Пошкоджені були цехи, зруйнований дах. Наразі до нього доступ обмежений через щільні обстріли армії РФ, додала вона.
Зруйновані обстрілами цехи фарфорового заводу. Ірина Рибакова/Facebook
Офіційно товариство з обмеженою відповідальністю "Дружківський фарфоровий завод" з 2021 року є банкрутом, реєстрацію ТОВ припинили.
До міста Дружківка наразі наближається фронт, за даними DeepState на 2 травня, — бої йдуть за менш як 15 кілометрів. За офіційними даними на лютий 2026-го, за чотири роки повномасштабного вторгнення населення Дружківки скоротилося до 13 тисяч — тобто понад учетверо.
Тут не працює міський транспорт, електроенергія є часткова — через удари РФ та пошкодження мереж, централізоване водопостачання — теж не скрізь. У місті оголошена примусова евакуація родин із дітьми, дорогами до міста та у самому місті російські дрони цілять у транспорт та інфраструктуру.
