Члени ГО «Український розмовний клуб «Файно» біля історико-культурного центру «Український Нью-Йорк» на Донеччині. Суспільне Тернопіль
У 2015 році мені запропонували зорганізуватися й працювати більш ґрунтовно. Станіслав Чорногор у Краматорську мені каже: "Слухай, в мене тут була така ініціатива "Український розмовний клуб "Файно". У 2013 році я провів декілька занять. Хочеш — то розкрути його". Думаю, що ж придумати? І тоді я потрапила на курси соціального робітника від Української Миротворчої Школи. Нас навчили спілкуватися з людьми. Якщо раніше ми були трішки агресивні й сприймали все як "біле" і "чорне", що це — "сєпар", а це — "бандерівець", то нас трошечки почали вчити тому, що є люди, з якими можна працювати. Можливо, хтось десь загубився в інформаційному полі, когось недовиховали, і ось таким чином нам треба усім помаленьку виховуватися. Тоді якраз Українська Миротворча Школа дала нам гроші на нитки, тканину й ми мали можливість проводити заняття. Таким чином "Український розмовний клуб "Файно" почав розвиватися як ініціатива. У той же час Настя Прилуцька з Києва запропонувала мені стати координаторкою безкоштовних курсів української мови. Каже: "Якщо у вас душа болить за українську мову, то давайте розвивати цей напрямок". І почалася активна робота. Якщо на ці курси в 2015 році приходила одна людина та два викладачі, то вже через рік-два в нас було по 7-8, а то й 12 груп. У найбільшій групі було 72 людини, з них 56 дійшли до випуску. Також я працювала в центрі для людей з інвалідністю. Так ми намагалися хоч трішки навчати української мови. Також ми організовували акції, щоб популяризувати українську. Наприклад, акція "Дякую за українську". В нашому розмовному клубі "Файно" ми робили сувеніри й ходили з ними у крамниці. Купуємо хліб, спілкуємося з продавцем української і якщо він відповідає українською — даруємо цей сувенір. Таким чином говоримо: "Дякую, що ми спілкуєтеся українською". Бували випадки, коли стикалася з неприємними ситуаціями в держустановах — банках, лікарнях, де документація була заповнена російською мовою. Я писала скарги, бо комусь це треба було робити, аби привернути до цього увагу. Курси української мови я намагалися робити й у 2022 році. Зараз у мене більше індивідуальні заняття, але все ж таки з українською мовою в серці залишаюся і працюємо.
Під час інтерв’ю з волонтеркою з Донеччини Оксаною Муравльовою. Суспільне Тернопіль"Ми пам’ятаємо про кожного, хто залишився в окупації"
— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що у Краматорську також виготовляли прапори та банери, які на повітряних кульках запускали до тимчасово окупованого Криму. Що це були за банери та в чому ідея таких акцій?
— У нас є чудові друзі — це кримські татари. І є ще розвідка, яка займалася саме відправкою на кульках різноманітних прапорів. На одному з банерів був напис "Свободу політв’язням" . Кожна літера була висотою три метри, можете собі уявити величину цього банера, бо цей напис був у два рядочки. Це було прохання від політв’язня Кремля Ісмаїла. Цей банер спочатку презентували в Києві на Хрещатику, а потім уже відправили на кульках до Криму. Також відправляли українські прапори на Донеччину, на Луганщину, на Крим. Чому це робилося? Щоб нагадати, що ми пам’ятаємо про кожного, хто залишився в окупації. Тому що не всі проукраїнські виїхали з цих територій. Цей прапорець, який долетів на кульках, це нагадування, що ми вас чекаємо, що ось-ось Україна прийде.
Найменший прапор, який мені довелося пошити — це 9 метрів, найбільший був майже 30 метрів. Один із кримськотатарських прапорів ми збирали вже в Бережанах, одна половина стягу — це був кримськотатарський прапор, інша – кримська тамга. Таких вже в мене 4 прапори. Один з таких прапорів навіть був виставлений на аукціоні й допоміг нашим хлопцям зібрати гроші на автомобіль. І ще нещодавно кримські татари віддали один з перших прапорів, який облетів Крим і впав на Арабатській Стрілці. Його підібрали кримські татари і зараз його передали до Музею історії в Києві. Буквально десь 3 тижні тому його презентували. Це той прапор, який ми з дівчатами шили. Ми домовлялися зі спортивними залами шкіл, там розкладали тамгу, а потім все це вимірювалося. Це теж була своєрідна пропаганда, тому що ми маємо нагадувати, що ці території українські.
Синьо-жовтий стяг, який на повітряних кульках запускають на тимчасово окуповані території України Фото: Оксана Муравльова
Прапор з кримськотатарською тамгою. Перед пошиттям тканину розкладають у спортзалі, після пошиття — прапор летить на Крим Фото: Оксана Муравльова
Прапор, який Оксана Муравльова з волонтерами пошили вже в Бережанах на Тернопільщині Фото: Оксана Муравльова
Оксана Муравльова в Бережанах. На фоні шиють прапор з кримськотатарською тамгою Фото: Суспільне Тернопіль
Пошиття прапора в Бережанах на Тернопільщині Фото: Суспільне Тернопіль
"Хочу, щоб цього року до акції "Народжені у вишиванках" долучилися всі міста України"
— Ще одна велика ініціатива, яку Ви започаткували в 2017 році — це "Народжені у вишиванках. НЕПЕРЕМОЖНІ" . Під час цього проєкту ви вишиваєте для новонароджених сорочки-розпашонки. Розкажіть, скільки вдалося пошити за всі ці роки та що зображуєте на них?
— Вишиванки для новонароджених — це ідея Лесі Воронюк, вона також авторка свята День вишиванки. І в 2017 році вона дала пропозицію, щоб у кожне місто, де є наші викладачі безкоштовних курсів української мови, дати по дві розпашонки для того, щоб ми віднесли у пологові відділення та подарували немовлятам у День вишиванки. Ця акція називається "Народжені у вишиванках", слово "НЕПЕРЕМОЖНІ" ми додали вже в 2022 році. Я прийшла до клубу й сказала дівчатам, що у нас є тільки дві розпашонки, а вони кажуть: "Так що, ми не знайдемо більше тканини й не вишиємо ще?". І швиденько пошили ще 30 штук і в той же рік у пологові занесли не 2 вишиванки, а 32. Якщо оглянутися в ті дні, то ми не знали, що вишивати, який орнамент для хлопчика, а який для дівчинки, ми просто вишили, попрали та попрасували, поклали у файлики і все. Я згадую наскільки це було аматорськи та непрофесійно, але це було цікаво. І на наступний рік ми вже почали цікавитися, який орнамент підходитиме для хлопчика, який для дівчинки, й вишили вже 50 сорочок. У нас були дружні стосунки і з обласною адміністрацією, і з міською. Вони почали нам допомагати, закупили 100 розпашоночок і в нас вже збільшилася кількість сорочок. Потім нам допоміг Український Жіночий Фонд. Кожен хотів якось допомогти. І коли я переїхала у Бережани, я зрозуміла, що тут дуже багато вишивальниць і майстринь, які знають більше, ніж я. І от минулого року на Бережанщині долучилися сільські майстрині, долучилися тернопільські, київські, наші переселенці і вишили 1236 розпашонок. Волонтери передали ці сорочки в 32 міста та віднесли їх до пологових будинків. Загалом за весь час ми відшили вже більше 3 тисяч розпашонок. Це справжнє свято. Настільки волонтери захопилися, що Харків, Дніпро, Ужгород, Коломия, Київ цьогоріч уже самостійно їх відшивають, Чернівці також хочуть долучитися.
Цього року я хочу, щоб до акції "Народжені у вишиванках" долучилися всі міста України, бо в кожному з них є майстрині. Можна знайти біленьку ніжну тканину для дитини, вишивки там небагато, але подивитися в інтернеті, щоб це була оберегові вишивки, щоб були вишиті і рукавчики, і низ, щоб орнамент був для хлопчика та дівчинки різний, але в основному для малюків підходить унісекс. Кожен зробить свято кожному містечку і це буде круто, коли вся Україна об’єднається в єдиному пориві й будемо непереможні.
Оксана Муравльова вручає вишиванку породіллі Тернопільського обласного перинатального центру «Мати і дитина» Фото: Суспільне Тернопіль
Вишиванки, які врчають немовлятам під час акції «Народжені у вишиванках. НЕПЕРЕМОЖНІ» Фото: Суспільне Тернопіль
— Окрім вишиванок для дітей ви шили великі сорочки, в які одягали пам’ятники, зокрема пам’ятник Тарасу Шевченку.
— Так, це почалося в Краматорську. Було багато негативу від першої вишиванки, говорили: "Це ж історична архітектурна пам’ятка, як ви можете паплюжити все це?". А зараз це вже як традиція. І коли ми виїжджали з Краматорська в 2022 році, були перші потужні вибухи і дівчата сказали, щоб я забрала у Бережани майстерню, щоб вона зберіглася. І разом з майстернею зберіглася ця вишиванка. І ми мабуть тричі одягали бережанського Шевченка в неї. А потім подумали, що вона куценька і трішки замала, не підходить на бережанського Тараса, а в Краматорську вже більш-менш спокійно, є кому одягати пам’ятник, тому ми передали її на Краматорськ, а в Бережанах відшили свою. Мені приємно, що в Краматорську міський голова одразу відгукнувся на мій пост в інтернеті й у 2022 році Шевченка знову одягли у вишиванку. Цього року 8-9 березня наші друзі-волонтери також одягали пам’ятник Кобзарю у вишиту сорочку.
Пам’ятник Тарасові Шевченку в Краматорську Фото: Оксана Муравльова
Бережанський пам’ятник Тарасові Шевченку в День вишиванки, 2022 рік Фото: Оксана Муравльова
"Місто було ніби мертве, люди менше виходили з дому. Всюди була присутність страху й неймовірна сіра тиша"
— Ще хочу повернутися на початок війни в 2014 році. В той час ви працюєте в Ясинуватій на Донеччині, так?
— Я тоді ще працювала в будівельному технікумі, а також Ясинуватському коледжі від Донецького університету управління. Але що цікаво, що коли було останнє заняття в коледжі, то директор сказав, щоб я забирала документи та розраховувалася, бо він відчував, що навряд чи коледж буде й надалі розвиватися. А от у технікумі мої документи ще довго лежали й у грудні 2014 року мені їх передали поїздом.
— Як розпочиналося вторгнення Росії на Донеччину в 2014 році? Як ви це запам’ятали, чи були ознаки того, що війна вже близько?
— Це було відчутно. Перед Референдумом у нас в Ясинуватій ходили й збирали підписи за російську мову. Потім згадую, як я йшла з роботи й зустріла чоловіків, які розмовляли чистою російською мовою, її можна легко впізнати. І були ще такі моменти, коли на роботу йдеш і дивишся, а замість українського прапору на міській раді висить уже ДНРівський прапор. Удень його міняють, вішають український, а потім знову йдеш — і знову ДНРівський висить. З’являлося відчуття страху, здавалося, ніби всі завмерли, місто було як мертве, люди менше виходили з будинків, всюди була присутність страху й неймовірна сіра тиша. Це було жахливо. А стосовно нашої родини, то одного ранку ми прокинулися, а на стовпах намальовані ДНРівські прапори. Я вдень взяла жовту фарбу, швиденько все це замалювала. Потім чоловік вийшов по воду і чує, що хтось під хвірткою шарудить, коли він туди підбіг, то хвіртка була облита керосином, хтось хотів її підпалити. А на ранок величезними літерами на воротах написали слово "Росія". Потім моя дитина замалювала це і зробила з літер віночок. Ця війна на парканах, ці написи "Росія", "ДНР", оці прапори — це було справді страшно. У коледжі студенти почали запитувати, що я про все це думаю. Я намагалася пояснити, що відбувається, бо багато хто з них був ніби поза політикою, не розуміли всього, а більшість викладачів були проросійськими.
Під час інтерв’ю з Оксаною Муравльовою в приміщенні ГО «Український розмовний клуь «Файно». Суспільне Тернопіль"Якщо в 2015-2016 роках ще була надія повернутися, то в 2019 вона повністю вмерла"
— Востаннє за речами в Ясинувату ми поїхали 11 вересня 2014 року. Дорога була важкою. Якщо раніше ми їхали туди півтора години, то тоді це була чотиригодинна поїздка. Всюди були блокпости. Коли ми під’їхали ближче до свого мікрорайону, то нам сказали, що для того, щоб заїхати далі, потрібен дозвіл з комендатури, мені довелося бігти по цей дозвіл. У нас було всього дві години, щоб зібрати речі з двох хат. Коли ми виїжджали, то віддавали перепустку, а я собі думаю: "Під ногами стоїть вишивка, під ногами стоїть динамівська форма чоловіка, прапор". Але слава Богу, мене не підняли, бо замість паспортних даних я подала дані зі свого пенсійного посвідчення, де вказано, що я маю інвалідність ІІ групи. До речі, чим відрізняється ситуація в 2014 і 2022 році? У 2014 році на блокпостах стояли місцеві сепаратисти, ті, хто став на бік Росії, а в 2022 році прийшли росіяни. Якщо місцеві могли піти на поступки, то росіяни ні. Думаю, що якби на блокпості тоді стояли росіяни, то вони б не дивилися на мою інвалідність, витягли б з машини та й все.
Волонтерка Оксана Муравльова під час інтерв’ю. Суспільне Тернопіль
Коли ми від’їхали від Ясинуватої, чоловік подзвонив до знайомих і вони сказали, що спрацював комп’ютер у комендатурі, що ми мали би повернутися. Як стало відомо потім, наша родина була в розстрільному списку за наші проукраїнські погляди, думки, за ті замальовані прапори та й взагалі викладач української мови — це було небезпечно. Ми більше туди не їздили. Сусідка казала, що там спокійно, можна приїжджати, але до неї приходили з комендатури й питали за нас, розпитували, де ми, тому вона перестала до нас телефонувати і запорошувати нас назад.
— Чи знаєте, що з вашим будинком зараз? Яка ситуація в Ясинуватій?
— Вже рік у наших хатах живуть окупанти. Мабуть, попалили всю нашу українську літературу й магнітики з Бандерою та Петлюрою з холодильника. Жити в тій хаті, де вже жили окупанти, я не зможу. Я навіть не зможу туди зайти, бо мені просто гидко. Я розумію, що вже в нас немає нічого. Якщо в 2015-2016 роках ще була надія повернутися, то в 2019 році ця надія повністю вмерла.
"Повністю наша родина перейшла на українську мову завдяки моїй молодшій доньці"
— Ще повернімося до вашої роботи. Ви викладаєте українську мову та літературу. Як до вас ставилися колеги, чи не було ворожості?
— Ворожості не було. Єдине, що мені не дуже подобалося, коли, наприклад, я заходжу у викладацьку, спілкуюся українською, а мені заступниця керівника каже: "Что мне на немецком говорить?". Вона викладачка німецької і вона вважала, що якщо всі говорять російською, то й ти маєш говорити. В основному українська мова була від дзвінка до дзвінка, тобто на парах спілкувалися українською, а поза парами, на жаль, була російська. Звичайно на проукраїнських заходах, які ми відвідували, між собою ми намагалися спілкуватися українською.
Оксана Муравльова з доньками. Фото: Оксана Муравльова
Повністю наша родина перейшла на українську мову завдяки нашій молодшій доньці. У 2014 чи 2015 році вона зранку прокинулася та почала говорити чистою українською. Коли я просила дітей: "Ну давайте, допоможіть мамі, тому що дуже складно — і на роботі російська, і в родині. Давайте разом". Вони якось не йшли на зустріч. А потім вона прокинулася і їй щось пробило. І до сьогодні вона принципово розмовляє українською, не дивиться телебачення російською, не слухає радіо, каже: "Мамо, ну не можу". І завдяки їй ми вирішили повністю всі перейти, щоб дитині було легше.
"Я не можу стояти зі зброєю, але зроблю все, що від мене залежить"
— Війна змусила вас двічі переїжджати. Після початку повномасштабної війни ви переїжджаєте з Краматорська на Тернопільщину в Бережани. Якщо порівняти ці два міста, то Бережани значно менші. Чи вдалося тут реалізуватися та продовжувати всі ті ініціативи, які започаткували в Краматорську?
— Мені казали, що Краматорська мені мало, Бережан мені мало. Для мене моя Батьківщина — це вся Україна. Тому якщо я роблю якісь акції на об’єднання, якщо мені хочеться, щоби якомога більше людей долучилися, то я роблю це незалежно від того, чи це Краматорськ, чи Бережани. Мені здається, що чим більше людей будуть думати про перемогу і будуть об’єднуватися в своїх думках, а не розбігатися по різних куточках і казати: "Я більше зробив, а ти менше", то швидше в нас буде перемога. Акції це добре, але триває щоденна робота: плетіння сіток, вироби сувенірів, пошиття трусів, балаклав, в’язанням шкарпеток. За красивою картинкою з акцій йде важка робота. Я не можу стояти зі зброєю, то я зроблю все, що від мене залежить — десь обігрію, десь настрій подарую. Якщо кожен долучиться до волонтерського руху, то ми точно переможемо.
Нещодавно я відправила передачу для військового госпіталю в Києві. Із вишитими сувенірами, прапорами, солодощами, які передали благодійники. Кожного тижня я намагаюся не забувати своїх. У Дружківку передаю, там у нас є народний герой України пан Анатолій. Він живе поблизу дороги. І всі хлопці заїжджають до нього то помитися, то чаю попити, то перезарядити машину. Я намагаюся туди передавати чай, каву, сувеніри. Він каже: "Побільше мені синьо-жовтого передавай і прапорів". На сьогодні я пошила вже 3 315 прапорів і це тільки в Бережанах, бо до того я не думала їх рахувати.
Оксана Муравльова шиє україські стяги. Фото: Оксана Муравльова"Дуже хочеться додому, якого немає"
— У 2023 році в Бережанах ви презентували мапу України з ляльками-мотанками. Вона увійшла до Книги рекордів України. На ній більше 70 ляльок-мотанок, які демонструють традиції різних регіонів України. Розкажіть про цю ініціативу.
— Ідея народилася у Бережанах. 2 липня у Фейсбуці я викладаю пост і пропоную людям, які роблять ляльки-мотанки, придумати щось велике. Пишу друзям із Костянтинівки, які займаються деревом, це пані Наталя та Дмитро Поколенки, пропоную їм зробити мапу, схожу до тієї, яку ми робили в Краматорську. Це дерев’яна мапа розміром 2 на 3 метри. І я вирішила, що до кожного регіону ми прикріпимо ляльки-мотанки. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що воно так зайде і люди з різних регіонів долучаться. А ляльки-мотанки почали їхати з усіх-усюд. Ми почали робити описи під кожну ляльку, збирали інформацію про кожну людину, яка виготовляла ці мотанки.
Виголовлення каркасу для карти «Обійми» Фото: Оксана Муравльова
Каркас, на який кріпитимуть карту Фото: Оксана Муравльова
Майстри прикріплюють кожну область карти на каркас Фото: Оксана Муравльова
Складена карта «Обійми» Фото: Оксана Муравльова
Лялька-мотанка, яку передали з Донеччини. Виготовила її майстриня Ольго Голубятникова Фото: Оксана Муравльова
Ляльки-мотанки з західної України Фото: Оксана Муравльова
Готова карта Фото: Оксана Муравльова
Було 58 майстринь і більше 160-ти мотанок. І потрібно було обрати, яка лялька йде на Луганщину, яка на Соледар, яка на Бахмут, яка на Київ. Міняли їх місцями, доповнювали, змінювали. Потім подали заявку до Книги Рекордів України, її підтримали і нам дали відзнаку.
Зараз мапа мабуть буде бити ще один рекорд, бо вона мандрує Україною. Вона вже була у Броварах, Українську, Чернігові, Запоріжжі, зараз із Дніпра їде до Рівного, потім Львів, Одеса, Миколаїв, Херсон, Харків, попереду ще великий шлях.
— Її назва "Обійми". Чому обрали саме таку назву?
— Справа в тому, що в нас класний рухомий наголос в українській мові. Візьми мене в обійми, обійми мене, теплі обійми. Хотілося назвати одним словом і щоб було влучно. І завжди журналісти питають: "А куди наголос ставити?", а от куди поставите. Хочете, щоб вас обійняли фізично, значить це буде дієслово і буде звучати як "обійми мене", а хочете, щоб взяли вас в обійми, тоді це буде іменник і наголос вже буде інший. Але ця карта обіймає нас. Я спостерігаю за тим, як відвідують презентації мапи, які роблять майстер-класи біля неї, і так хочеться поїхати на ці презентації.
Оксана Муравльова під час встановлення рекорду України в Бережанах Фото: Оксана Муравльова
Мапа з ляльками-мотанками «Обійми» під час встановлення рекорду України в Бережанах Фото: Оксана Муравльова
Ляльки-мотанки з різних областей України, які прикріпили до мапи. На фото — Донецька та Луганська області Фото: Оксана Муравльова
Мапа з ляльками-мотанками «Обійми» під час встановлення рекорду України в Бережанах Фото: Оксана Муравльова
Диплом, який вручили учасникам встановлення рекорду Фото: Оксана Муравльова
— А куди карта поїде, щоб залишитися там назавжди? Чи все таки вона буде постійно мандруючою?
— Із самого початку я думала, що вона поїде на Донеччину. Хочеться, щоб її зберігали десь у краєзнавчому музеї чи в музеї історії. По-перше, це фанера і вона зношується, вона то об’їздити-об’їздить, але може зруйнуватися. Хоча нас уже запитували, чи не хочемо ми передати її в Європу, Америку. Але хочеться додому, дуже хочеться додому. У мене донька пише: "Дуже хочеться додому, якого немає". Так само з картою. Вона всюди помандрує, всіх відвідає, але так, як більшість Донеччини там — то хочеться передати її туди. Також хочеться, щоб звільнили Луганщину й карта побувала там. Адже родом я з Луганщини, з Алчевська. Й коли я вперше відкрила ляльку-мотанку, яку ми прикріпили до Луганської області, вона в нас така чорна, то одразу згадала Алчевськ. Там 64 труби й 16 кілометрів заводу, там завжди такий смог стояв. А зараз там окупація, і ця лялька в мене завжди перед очима, якийсь потяг такий, так хочеться відвідати ті місця. Хоча тут на Тернопільщині класно, все добре, але так хочеться туди, в ті краї, там, де народився та виріс. Хочеться додому.
"Важливіше за нагороди — це очі людей, які я бачу"
— Нещодавно ви отримали волонтерську нагороду "Золоте серце". Що вона для вас означає?
— Нагороди — це добре, у мене їх багато. Але це по суті подяка від народу України. Тому що люди — це підтримка, поштовх і знак того, що я роблю все правильно. Головне все ж таки очі людей, які я бачу. Мені приємно, що розвиваються ті структури, в які я заходжу. Приємно згадувати бібліотеку в Краматорську, приємно працювати тут з ДІАЗом. Мене тут оточили дуже класні люди, класні волонтери. Люди — це головне. А нагороди добре, хай будуть. Дітям покажу, буде архів.
Оксані Муравльовій вручають волонтерську нагороду «Золоте серце». Фото: Тернопільська ОВА
