55-річний військовий Олег Сторожук на псевдо «Дід». Суспільне Донбас/Кадр з відео
Чоловік згадує, що на початку повномасштабного вторгнення його не взяли до війська через вік. Через деякий який, коли вже на фронт пішов син, він знову прийшов до військкомату.
"Починав звичайним стрільцем. Потім вже став командиром відділення, молодшим сержантом. І так поступово піднявся до головного сержанта роти", — розповідає про службу.
Про бої каже: був і в Авдіївці, пройшов Серебрянський ліс, має три поранення. Одне з них дістав, коли мали допомогти іншій групі.
"Ми мали витягнути побратимів, бо почали штурмувати. Ми пішли туди, зав'язався бій, почався мінометний обстріл, ми відступили, а коли перегруповувалися, нашу групу з дрона засікли і почали вже гатити прямо по нас. Я получив поранення і один побратим загинув".
55-річний військовий Олег Сторожук на псевдо «Дід». Фото надав Олег Сторожук
Ще один випадок під час боїв у Серебрянському лісі "Дід" згадує, як щасливий.
"Хлопці вже були, ну, майже в оточенні. Їх потрібно було рятувати. Але я, на інтуїції ще, десь 3-4 днів, казав їм: ще сидіть, ще рано вам. А потім одного дня прийняв рішення, вони пішли, слава Богу, всі вийшли живі. Вони всі вийшли, ми їх вивели".
Головний сержант найстарший у роті, говорить, що у його обов’язки входить і підготовка до бою, і моральна підтримка бійців.
"Все ж таки ти — і командир, і нянька для них, і товариш. Ти мусиш з ними і постійно комунікацію вести, щоб їм на думку не спадало, що вони нікому не потрібні, аде тоді падає мотивація у людей", — розповідає він.
"Найтяжче віддавати накази людям. Бо ти знаєш, що можуть бути і поранені, і вбиті. Це відповідальність і перед собою, перед їхніми сім'ями. Я спілкувався не раз із сім'ями загиблих хлопців, це — найважче".
55-річний військовий Олег Сторожук на псевдо «Дід». Суспільне Донбас/Кадр з відео
Вдома на Олега чекають дружина, а ще, говорить, онучки. "Я як приїжджаю, то вони сьогодні — радість", — посміхається дід. Він ділиться, коли приїжджає у відпустку з фронту, намагається спілкуватися тільки з рідними, або з тими, хто теж має родичів у війську.
"Цивільних я взагалі не сприймаю. Коли тобі задають питання: «А що там? А тебе вже звільнили?». Я їм кажу: «А ти що, вже йдеш?». І вони зразу десь діваються. Чи питають: «Ну, що там?». Що, кажу, що тобі розказати? Як ти втікаєш від дрона чи як пів дня лежиш на в окопі на пузі. Це тобі розказати? Вдома лишилися тільки знайомі і то погані".
"Дід" мріє про перемогу — аби не просто війна закінчилася: "Щоб вони відкотились на кордон 91-го року і ніколи не думали напасти знову".
