Військові медики 41-ї бригади надають допомогу пораненому бійцю у стабілізаційному пункті на Торецькому напрямку, Донеччина, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Коли евакуаційна машина підʼїжджає до будинку Лариси в Торецьку, вона вже готова і зібрана. Її син виносить картаті баули до броньованого пікапа, за ошийник виводить собаку і відпускає.
— Це сусідський, не наш, — пояснює, підштовхуючи пса, який впирається лапами й не хоче виходити на двір, де постійно чути гуркіт прильотів. — Та біжи вже.
Лариса тримається за маленьку коричневу дамську сумочку. Їй 75 років, пересуватися важко. Щоб стати на сходинку пікапа, Лариса опирається на плече сина, повільно сідає в машину. Про те, що вона з сином досі залишаються в Торецьку, військово-цивільну адміністрацію повідомили сусіди, які виїхали на два дні раніше.
75-річна Лариса виходить з дому до евакуаційної машини, Торецьк, Донеччина, 6 липня 2024 року. Її, разом із сином, попросили забрати з міста сусіди, що виїхали на два дні раніше. Звʼязку у Торецьку немає, тому сповістити про готовність виїхати можна лише через когось, або коли волонтери чи представники місцевої влади заходять у будинок. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Син Лариси виносить сумки до броньованого пікапа, яким їх з матірʼю евакуюють з Торецька, Донеччина, 6 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
— Моя квартира в центрі міста, — говорить Василь Чинчик, голова Торецької ВЦА, допомагаючи завантажувати сумки Лариси в багажник. — Чотири-пʼять КАБів на добу раніше — це було як добрий день. Але кілька тижнів тому КАБи почали сипатися один за одним, по двадцять штук за добу. От тоді й стало зрозуміло, що щось відбувається.
Торецьк та сусіднє селище Нью-Йорк уже десять років — прифронтові. Люди тут звикли до бойових дій, але геть не такої інтенсивності. Новий наступ росіян почався 19 червня. Обидва населені пункти почали стирати КАБами, артилерією, дронами. Колись у Торецьку проживало 30 тисяч людей, зараз — близько чотирьох з половиною тисяч. Лише за останні два тижні виїхало близько двох тисяч, приблизно половина з яких своїм ходом. У Нью-Йорку, за даними ВЦА, лишається ще близько 1200 людей.
Голова Торецької ВЦА Василь Чинчик допомагає завантажувати у пікап речі місцевої жительки Лариси та її сина, які погодились евакуюватись з міста, Донеччина, 6 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Вид з вікна евакуаційної машини на зруйнований авіабомбами багатоквартирний будинок у Торецьку, Донеччина, 6 липня 2024 року. Getty Images/Тетяна Джафарова
Василь Чинчик проїжджає вулицями Торецька. На дорогах — дроти та гілки дерев, ще працюють деякі крамниці. Поодинокі мешканці йдуть вулицями, навʼючені баклажками для води й сумками з продуктами. Деяких приватних будинків вже не існує, над руїнами підʼїздів багатоповерхівок зграями літають чорні птахи.
Машина зупиняється недалеко від понівеченого будинку культури. Ближче підʼїхати не можна, бо попереду вирва від КАБу. Лариса дивиться на будівлю і тихо каже:
— Колись я тут працювала на сцені. Я тут прожила все життя.
Ларису і її сина чекають рідні у Полтаві. Тепер все їхнє життя вміщається у два картаті баули й маленьку коричневу дамську сумочку. Це вже багато — вони встигли спакувати речі, на відміну від багатьох інших, які тікали з міста у перші дні нового російського штурму.
Лариса з вікна евакуаційної машини дивиться на зруйновані будинки у Торецьку, Донеччина, 6 липня 2024 року. Серед руїн — місцевий Будинок культури, де жінка пропрацювала багато років. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Лариса весь час тримає невелику сумку з документами та важливими речами. Ця сумка та картатий баул з одягом — усе, що вона бере з дому в евакуацію. Торецьк, 6 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Штурм
Химера й Алік зайшли на позиції під Нью-Йорком за чотири дні до того, як росіяни почали штурм. Мали укріплювати старі позиції й копати нові. На пʼятий день їх планували замінити. Але вранці почалася стрілянина. Химера та Алік стали одними з перших українських військових, які відбивали атаки російської армії під Нью-Йорком.
Химері 25 років, рік тому він прийшов на службу по контракту. На пʼятий день на позиціях поставив у бліндажі телефон на відеозапис, а коли почався штурм, забув про те, що той увімкнений. Тепер має 40 хвилин запису, де чути, як підкрадаються до окопу росіяни, де видно, як він відстрілюється, кидає гранати, ледь встигаючи глянути, куди вони летять, бо канонада не стихала ні на секунду.
25-річний військовослужбовець Химера разом з побратимами став одним з перших українських військових, які відбивали атаки російської армії під Нью-Йорком. Донеччина, 8 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
— Усе почалось чи о девʼятій, чи о десятій ранку, — розповідає Химера. — Була стрілянина і по рації ми почули: "Плюс два, плюс два". Треба була підмога на іншій позиції. Алік взяв гранатомета, а я з автоматом зайняв краєчок позиції. І добре, що гранат було вдосталь. Один наш розвідник вже був контужений, набивав мені патрони. Ну контужений як — в нього в касці куля оказалась застрягла. Так у перший день ми відбили близько семи штурмів.
Химера зняв і момент свого поранення — у дірку бліндажа влетіли осколки міни й посікли праву сторону тіла. Ще одного бійця на цій позиції, на позивний Партизан, контузило. Медикам підрозділу вдалося підʼїхати максимально близько і забрати обох. Партизан мав закриту черепно-мозкову травму і поїхав на госпіталь. Химера попросив його трохи "підлатати", аби повернутися до побратимів.
Замість Химери та Партизана на позиції до Аліка зайшли ще двоє бійців. Алік залишався там ще два дні:
— На другий день стало важче. Знову почали прилітати міни, СПГ. Вони зрозуміли, що ми їх прострілюємо, щоб вони по посадках не лазили, тому стали сипати чимось важчим. А на третій день стало ще гірше — одним хлопцям по бліндажу прилетіла "ефпівішка". Чути було як по Нью-Йорку гатять КАБи. Десь в обід я сидів у комірці, коло бійниці, і СПГ прилетіло поруч. Мене контузило. Ввечері мене вивели. Інші хлопці ще два дні держали посадку, скільки могли.
Химера і Алік (ліворуч) зайшли на позиції під Нью-Йорком за чотири дні до того, як росіяни почали штурм. За день до того, як їх мали замінити, почалася стрілянина. Донеччина, 8 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Для Аліка це не перша контузія. Він раніше мав важкий струс мозку, лопнуті барабанні перетинки. Лікувався, був на реабілітації, повернувся. Думав, що копати третю лінію оборони під Нью-Йорком, а виявилось — відбивати штурм.
— Виходити було важко і пощастило, що медики підʼїхали близько, — говорить Алік. — Бо одному розвіднику сказали вийти за лісок, і певно помилились, тому що його накрило мінометом, ще трошки ранили.
— Вийти вдалося майже всім, — каже Химера.
— Двоє не вийшли, — додає Лок, командир підрозділу, де служать Алік і Химера. Коли почався штурм під Нью-Йорком, він був на командному пункті. Бачив увесь бій: як росіяни старалися підійти, як його хлопці їх стримували.
— Там довга посадка і росіяни туди закидували людей, — пояснює Лок. — Збиралися собі в ямках, по дві людини, по чотири. Там хороша "зеленка", бо війни не було такої сильної. Приникались, пішли. Добре, коли вони підійшли на кидок гранати, але зазвичай раніше їх зустрічають.
Лок, командир підрозділу, де служать Алік і Химера, які обороняли Нью-Йорк. Донеччина, 8 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
"Зеленка" — це зелені дерева, які ще не вигоріли через обстріли. На полі простіше побачити пересування військ, а в "зеленці" — лише, коли вони виходять на стежки чи більш видимі ділянки.
— Ми одразу докладували, що когось бачили й що треба бомбити. Але не було чим, — говорить Лок. — Скільки могли, стільки своїх скидів з дронів і зробили. Нам казали — чекайте.
— Не було відчуття, що не вийдете?
— Я про це не думав, — каже Химера. — Хоча знав, може бути всяке. Ми трохи там геройствували, хоча так не треба було робить. Але стараєшся думати, що робиш це ради людей. Не ради землі. Тільки ради людей.
Після трьох днів боїв Аліка контузило, його вивели з позиції. Побратими ще два дні тримали посадку. Для військового це не перша контузія. Він раніше мав важкий струс мозку, лопнуті барабанні перетинки. Лікувався, був на реабілітації, і повернувся на фронт. Донеччина, 8 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Поранені, поранені, поранені
— Скільки накладений турнікет? — запитує лікар Віталій, поки бійця перекладають на кушетку.
— Десь дві години тому, — відповідає той, кривлячись від болю. Його звати Іван, йому 55 років. На стабілізаційний пункт 41 окремої механізованої бригади Івана привезли з кульовим пораненням руки.
— Тихо-тихо. Тримай руку, обережно. Все, лягаємо і не шевелимось, будемо ставити катетер, — Віталій намагається знайти пульс у німій руці Івана. — Де було поранення?
— Торецьк.
— Треба припідняти його і глянути, що там знизу. Швидше за все куля пройшла на виліт. Дядя Володя, витягуйте з-під нього речі.
Дядя Володя — санітар, він виймає з-під пораненого скривавлену куртку і скидає її у сміття. Фельдшер Олександр ставить катетер у здорову руку. Санітар Саша припіднімає голову Івану, промокає йому губи серветкою. Більше пити не можна, бо через анестезію може початися нудота. Санінструктор Сергій записує дані Івана у форму-100 — картку пораненого, яка поїде з ним зі стабпункту у госпіталь.
Медики Віталій (ліворуч) та Саша заводять військового, якого щойно привезли у стабілізаційний пункт 41-ї бригади з кульовим пораненням руки. Донеччина, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Медики обстежують рану на руці у військового. Донеччина, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
55-річний Іван кривиться від болю, поки не починає діяти знеболювальне. Військовий отримав кульове поранення руки у Торецьку. Донеччина, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Фельдшер Олександр ставить катетер у здорову руку бійця. Донеччина, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Віталій, Олександр, дядя Володя, Саша і Сергій — медики 41 окремої механізованої бригади. Вони працюють в одному з медичних екіпажів на торецькому напрямку. Тут — це найближчий стабілізаційний пункт до лінії фронту.
Раніше стабпункт був ще ближчим, на території однієї з шахт у Торецьку. Його облаштували за кілька днів до того, як росіяни почали штурм. Лінія фронту наближалася, обстріли посилювалися, наплив поранених збільшувався. За один раз стабпункт міг прийняти тридцять військових — поки стабілізували тяжчих, легкі чекали. У якийсь момент медикам стало неможливо працювати через загрозу авіаударів.
— Ця лінія Торецьк-Нью-Йорк "стояла" з 2015 року. Я казав, що в нас тут будуть одиниці поранених, тому що було відносно спокійно, — пояснює Віталій. — Поїхав у відпустку, бо в мене батько переніс інфаркт. І пішов інтенсивний наступ. Я повернувся. І далі — поранені, поранені, поранені.
Військовий медик 41-ї бригади Віталій у стабілізаційному пункті в Донецькій області, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
— За кількістю людей на цьому напрямку поранених було набагато більше, ніж в Часовому Яру, де ми працювали до цього. Ми везли всіх і ще 56 бригада вивозила тяжких. Бо в жодній бригаді стабілізаційні пункти не стоять так близько до лінії фронту, — розповідає Сергій. — Але у Торецьку постійно прилітало поруч і кілька днів тому була загроза обстрілу будівлі з авіації. Нам сказали, щоб через 15 хвилин нас там не було. Ми зʼїхали. За дві години розгорнули стаб тут.
Зараз від першої лінії до стабпункту — 40 хвилин машиною. Першу допомогу поранені або надають собі самі, або це робить бойовий медик підрозділу. Далі поранених вивозять на броньованій машині з точки евакуації поблизу лінії зіткнення.
— Буває, привозять людину — осколків купа, тече з кожної дірки, його тампонують, тампонують, — каже Сергій. — Це все час, не вгадаєш. Буває 10 хвилин, буває 20. А було таке, що привезли хлопця з якоїсь штурмової бригади, а в нього два турнікети на ногах навіть не завʼязані. Він з двох годин ночі до шостої ранку кровʼю стікав. Ми намагалися качати, ніби завели серце. Але до Костянтинівки уже не довезли б.
Зліва направо: Саша, Сергій і дядя Володя — медики 41 окремої механізованої бригади, які працюють у стабілізаційному пункті на Торецькому напрямку. Донеччина, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Віталій, військовий лікар, ставить крапельницю бійцю у стабілізаційному пункті, Донеччина, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
На цьому напрямку, як і на багатьох інших, евакуація ускладнена інтенсивністю обстрілів. Часто неможливо вивезти людину у денний час через загрозу дронів-камікадзе.
— Якось привезли наших медиків поранених. 15-20 хвилин, швидко все зробили, перемотали, прокапали. Чоловіку підстрелило дві ноги, жінці-медику зайшов осколок в око, в голову, в лопатку і в руку. Вони навіть до точки евакуації не доїхали — зайшло ДРГ в Нью-Йорку і розстріляло машину.
Дядя Володя допомагає зняти закривавлену куртку з пораненого бійця. Донеччина, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Документи, сигарки, цукерки та порошок від застуди, які витягнули у стабпункті з одягу пораненого військового. Донеччина, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Медики кажуть, всі настільки звикли до бойових дій, що ніхто не розраховує, що десь буде тихий напрямок. Однак усвідомлення жаху прийшло після того, як піхотинці з різних бригад почали розповідати, що відбувається на позиціях.
— Два місяці ми нічого не бачили, крім окопу, — говорить поранений боєць Стас (імʼя змінене — ред), лежачи на кушетці, поки його оглядають медики. Стасу 22 роки, він контрактник в одній з суміжних бригад територіальної оборони. Стаса привезли на стабпункт, бо він випадково мало не поцілив у двох побратимів, які зайшли в бліндаж. На позиціях він почав затинатися.
— Стас, давно ти затинаєшся? — питає його Віталій.
— Не знаю, раніше такого не було.
— А де ви стоїте?
— В Нью-Йорку.
— З рукою що?
— Та нічого страшного, — каже Стас, роздивляючись замотану в ізраїльський бандаж долоню. — Я тікав в окопі від "ефпіві" і впав.
Сергій та Саша оглядають 22-річного контрактника Стаса (імʼя змінене — ред). Хлопця привезли на стабпункт, бо він випадково мало не поцілив у двох побратимів, які зайшли в бліндаж, а на позиціях він почав затинатися. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Віталій оглядає руку Стаса, бинтує, накладає шину, бо є підозра на перелом. Стасу колють знеболювальне. Йому, крім огляду руки, треба ще огляд психіатра. Разом з Іваном, якого привезли з Торецька з кульовим пораненням руки, Стаса забирає швидка.
Медики курять на вулиці й дивляться, як відʼїжджає машина.
— Минулого року штурмували водосховище і тут — перевод. Думав, все, прощавай Донецька область, більше не побачимося, — каже Сергій. — І так я ще сюди три рази заїжджав. Минулого року забув тут в хаті тактичні окуляри. Через рік приїжджаю — лежать. Думаю, от йолки-палки, це я за ними повернувся.
— Піхота виконує найважчу роботу, найбільше зазнає втрат, — говорить лікар Віталій. — У звʼязку з тим, що в нас провалена мобілізація, що ухилянти мають більше прав, ніж військові, мені доводиться виконувати роботу за трьох. Так як і кожному бійцю тут.
Військові медики 41-ї бригади надають допомогу пораненому бійцю у стабілізаційному пункті в Донецькій області, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
Разом з Іваном, якого привезли з Торецька з кульовим пораненням руки, Стаса забирає швидка, що відвезе військових у тиловий госпіталь в Донецькій області, 7 липня 2024 року. Суспільне Новини/Тетяна Джафарова
