Микола Нещеретний. Фото: Суспільне Дніпро
Миколі Нещеретному з Курахового 81 рік. Через постійні російські обстріли та хворобу чоловік змушений був евакуюватись у Дніпро. Зараз живе у центрі тимчасового перебування. Чоловік розповів Суспільному: не втрачає оптимізму – вірить, що доживе до перемоги і повернеться додому.
Микола розповідає: якби не погіршення здоров'я, мабуть, і не виїжджав би з рідного міста.
"Маємо надію на одне: що звільнять Донбас. Я б не поїхав звідти та мені стало дуже погано. Іду впав раз, ребра побив, іду впав другий раз і протез випав із ока. Сусідки швидку викликали і мене повезли в Новомиргород", — розказав чоловік.
Спочатку Миколі пропонували евакуюватись потягом, втім він відмовився, адже боявся не доїхати.
"Мені спочатку пропонували потягом, я сказав "Ні, я не доїду". Тоді приїхала швидка, мене спустили, забрали, бо я не ходив і привезли в лікарню швидкої з міста Курахове", — розповідає він.
У Миколи Нещеретного 43 роки робочого стажу. З них 38 — пропрацював шофером, каже чоловік.
"Я сам шофер-професіонал, робив на всіх автомобілях, на всіх автобусах. В мене сім’я невелика була — дружина, син і все. Дружини вже не має", — сказав чоловік.
До повномасштабного вторгнення, розповідає Микола, у Кураховому було спокійно. Більшість обстрілів траплялися у Мар'їнці.
"Від Мар’їнки до нас не доходило нічого, а от коли пішло повномасштабне вторгнення російських військ тоді пішло все — прилітали й бомби, і ракети. Найбільше бомбили снарядами. Гепало кожні пів години, ніг не вистачить бігати", — розказав Микола.
Ховатися було нікуди, розповідає чоловік, тому просто був удома та чекав.
"В нас не було куди ховатися. Там де підвал був зробили магазин. Тоді як почали бомбити міськраду, міськрада переїхала в магазин, а нам нікуди було бігти, не було сховищ. Лежиш на ліжку — ждеш поки гепне, от так ми тікали від бомбардувань", — говорить він.
Найбільше Микола мріє повернутися до рідного міста. Чоловік каже: хоче, щоб його поховали поруч з дружиною.
"Мрію, щоб закінчилась війна, повернутися додому. А де ж мені жити. Я ж не буду по притулках до кінця життя жити. Я хочу, щоб мене поховали біля дружини", — сказав він.
Авторка Інна Шинкаренко
