Любов, жителька села Спасько-Михайлівка, Донецької області. Суспільне Донбас/Олександр Буряк
Любові Петришиній 60 років, зараз саме збирає документи, щоб оформити пенсію. Говорить має велику родину, та всі живуть деінде. Чоловіка поховала десять років тому, тут у селі Спасо-Михайлівка на Донеччині вона — сама.
"На зараз хазяїна не стало, я сама. Коли син помагає, дочка виїхала моя. Внук воює. Онука також заміжня — за військовим. Доця — також за військового вийшла. Хлопці воюють. Ну, а я сама".
Жінка розповідає кіз тримає все життя, цих звуть Квітка і Білка. Обидві, сподівається, вагітні.
"Та погуляла недавно і та погуляла. Це мама з донькою. Поповнення буде аж на серпень. Якщо погуляли, звісно. А їдять вони в мене все: сіно, дерть, капусту, цибулю даю".
Жінка має двох кіз. Суспільне Донбас/Олександр Буряк
Колись, каже, мала і поросят, нині розводить качок, індоуток.
"Та літають оті FPVішки. Ну, я нікуди не тікаю. Я вже звикла. Я —в хаті, вони —в сараї".
Птахи на подвір’ї Любові. Суспільне Донбас/Олександр Буряк
Планує цьогоріч садити городину, за словами Любові, насіння має, син допоміг підготувати землю.
"Ще рано, ще морози будуть. Я в тому году посадила, воно померзло. Як дощу немає, то немає врожаю. А як є дощ, то й урожай. Ну, хватає, не вмираю же ж. Підробляю. Хто попросить, то картоплю прополоти чи посадити. Поки є сила, поки здоров'я", — говорить вона.
Жінка радо згадує, як всі рідні дзвонили вітали із 60-річчям, що святкувала нещодавно, проте виїжджати з прифронтової Донеччини наміру не має.
Валентина Петришина, Спасько-Михайлівка. Суспільне Донбас/Олександр Буряк
"Я хазяйство дуже люблю. Нема куди і нема з чим. У нас виїжджають і назад приїжджають. Нікуди я не поїду. Діти хай їдуть, а я ніде не поїду. Люди ген у Білозерському живуть, у Добропіллі живуть. Будемо і ми якось жити. Все нормально буде".
