Старша сестра Валентина. Фото: Суспільне Дніпро
Пошуки, три доби у дорозі, повернення
"З квітня я почала їх шукати. І вдень, і вночі. Робила пости в соцмережах. Писала листи різним людям, хто міг допомогти, у фонди… Десь через два тижні їх перевезли до лікарні Новоазовська, ще десь через два — до Донецька. На той час я вже збирала документи, оформила опіку. Мені потрібно було просто виїжджати. Але так склалося, що я потрапила на операцію за тиждень до виїзду, і все затягнулося", — розповідає старша сестра.
За її словами, аби забрати сестер, до Донецька вона їхала через Польщу, Литву, Латвію і Росію. На зворотному шляху, коли усі втрьох поверталися в Україну, Валентині сказали вийти з автобуса. Взяли паспорт і запитали, чи проходила вона так звану "фільтрацію"". Якщо ні, то тоді доведеться повернутися до Донецька.
"Я тоді сказала тим двом чоловікам, що після операції, ледве ходжу. Зараз мені відновлюватись важко дуже і двоє дітей під опікою. Мені потрібно просто виїхати додому і все! Мені більше нічого не треба. Я почала плакати. Вони побачили і відпустили", — каже Валентина.
Три доби сестри поверталися в Україну, знову через Латвію, Литву та Польщу. Валентина розповідає: дівчатка були виснажені, почувалися не дуже добре, але раділи, що їх забрали.
"Немає вже нікого в нас там. І вже якось тут спокійніше. Якщо чесно, я б повернулася до Маріуполя, якби не було війни. Але сенс? Там зайві спогади про те, що сталося", — сказала Валентина.
Авторка Інна Шинкаренко
